У цьому переконуєшся повсякчас, щомиті, коли бачиш звірства російських окупантів, їхні злочини проти людяності на нашій, українській землі.
…Вівторок, 12 квітня, 48-й день війни. Ми ще не оговталися від «Бучанської різанини», де вже виявлено у підвалах, братських могилах, на вулицях міста 403 загиблих мешканців від рук російських загарбників. Розстріляних, закатованих, згвалтованих…
Задокументовані факти наруги, згвалтування 25 дівчат і жінок віком від 14 до 24 років. Їх тримали у підвалі одного з будинків. Нелюди знущались над дівчатами і розповідали їм, що гвалтуватимуть до тих пір, аби вони ніколи не народжували українських дітей. Нині дев’ять дівчат вагітні.
Щодня вражають все нові факти, цифри непоправних втрат серед мирного населення України. Зокрема, 59 жертв на залізничному вокзалі у Краматорську під час евакуації. Загинули діти, жінки, люди старшого віку. Більше ста осіб отримали поранення після ракетного удару російських вбивць. Хіба можна таке пробачити?
А у багатостраждальному Маріуполі, який окупований з 1 березня, вже загинуло понад 10 тисяч мешканців. За повідомленням мера міста, нині без їжі, води, тепла, зв’язку потерпають майже 120 тисяч маріупольців.
Щоб приховати свої злочини, окупанти спалюють тіла вбитих у мобільних крематоріях. А ще вони вивезли силоміць з міста понад 30 тисяч людей, яким обіцяють «золоті гори» і відправляють у Сибір та на Далекий Схід, відбираючи у них українські паспорти.
Щоразу із жахом дивишся на страшну статистику загибелі дітей — наших, рідних, бо чужих не буває. Ця цифра уже сягнула 186 дівчаток і хлопчиків, 344 дитини поранені. Розумієш, що ці цифри будуть значно більшими. І хочеться волати на весь світ: «За що?!». І просиш Всевишнього, аби ця війна якнайшвидше закінчилася.
Хоча у російської орди запас міцності ще великий. Їхні колони сунуть і сунуть до наших кордонів, їх переганяють навіть із Сахаліна.
— А ми їх будемо «мочити», — кажуть наші мужні й хоробрі захисники. І ми їм безмежно віримо, а тут, в тилу, підтримуємо, чим можемо. Зрештою, майже весь світ підтримує.
Напевно, не тільки я, а й багато українців вражені візитом Прем’єр-міністра Великобританії Бориса Джонсона, справжнього друга України, який у цей важкий час не побоявся приїхати до Києва. Його уряд одним із перших підтримав Україну у боротьбі з російської навалою. І нині потужно підтримує.
Наостанок — картинка із шепетівського життя.
…Ранок. Біля центрального ринку сільські жінки торгують молоком, сметаною, городиною, фруктами. Між собою перемовляються. Звичайно, говорять про війну, про весну, про наближення Великодних свят.
— Не можна опускати руки, бо вдома тієї роботи — хоч гать гати. А ще майже щодня сільська толока з допомоги нашій армії. Вчора до опівночі ліпили вареники, пекли коржики для наших захисників, — каже молодиця років 50.
Її співрозмовниця також розповідає про те, що усі гуртом, чим можуть, допомагають військовим.
Неподалік стоїть старша жіночка, якій далеко за 70. Винесла на базар свої бурячки, моркву, часник, припрошує перехожих: «Візьміть, не пошкодуєте, у мене на городі усе без «хімії» і гарно збереглося до весни».
Я взяла, не торгуючись, бо не змогла пройти повз неї. А жінка мені у відповідь: «Дякую вам. Ось трохи вторгую і піду куплю насіннячко, бо треба посіяти вчасно. Нехай росте. Дочекаюсь свого внука Романа з фронту, пригощу молоденькою редисочкою, цибулькою. Він мені телефонує зрідка. Каже, що повернеться з Перемогою…».
У бабусі на очі набігли сльози, від згадки про внука вони випромінювали тепло і надію. Нехай усе так і буде.
Світлана МОРОЗ.