У зустрічі з ветераном-фронтовиком є щось особливе. Можливо, й через те, що їх, окопників, залишилось «в строю» одиниці. І коли від Другої світової війни уже відстань можна виміряти кількома поколіннями, саме вони – останні переможці – є тією живою пам’яттю, яка ще єднає легенду з нашим сьогоденням.

От і Євгену Марковичу Цибульському йде уже дев’яносто четвертий. Та, мовби наперекір рокам, ветеран, як завше, зібраний і відкритий до світу. Саме таким він і постав перед нами у передсвяткову травневу днину.

І радісно ветерану на душі, що у нього поважні гості. Тож ділиться наболілим з життя-буття з головою міської ради ветеранів, колишнім кадровим військовим, а нині полковником запасу Олегом Герасименком. Той уважно вислуховує фронтовика. Адже він чи не єдиний ще «найбільш бойовий» з уже невеликої когорти шепетівських переможців, які відстояли світові мир, а нині сущим поколінням — майбуття.

За словами Олега Ігоревича, нині у місті залишилось лише два десятки, «обпалених порохом» Другої світової, фронтовиків. І їхні ряди чи не щодня зменшуються. Для порівняння: рік тому їх було удвічі більше. Ось така сумна статистика…

А ще для Євгена Марковича Цибульського такі зустрічі є особливою нагодою вдатися до спогадів про нелегкі фронтові випробування вогнем, залізом і кров’ю. Адже вони — мов найдорожчий карб долі, який заповідано передати нащадкам.

Тож наше спілкування охоче підтримують рідні ветерана – насамперед його донька Лідія Євгенівна, яка оточує батька щоденною турботою і піклуванням, онуки й правнуки…

Євген Маркович Цибульський, вважай, з корінних шепетівчан. Його садиба й нині там, на Косецькому, де проживали діди-прадіди. Звідси взяла свій початок і його стежина долі далекого тепер 1925 року, дев’ятого числа квітня.

Після завершення навчання у восьмирічці разом з однолітками, а це було у 1941-му, подався було здобувати робітничу професію у Полонське ПТУ. Та все раптово змінила війна.

Й досі пам’ятні тривожні дні евакуації, далека дорога за Урал, у Челябінську область. Там родина Цибульських з трьома неповнолітніми синами трудилась, як тоді казали, для фронту, для перемоги. Звідти, з міста Троїцького, Євгена, найстаршого із братів, у неповні вісімнадцять місцевий військкомат призвав у діючу армію, на бій з ворогом.

Це було у лютому 1943 року. Поблизу м. Тули якраз формувався 5-й танковий корпус. З цього військового табору і розпочався довгий ратний шлях Євгена Цибульського фронтами Другої світової – Першим Прибалтійським, Третім Білоруським, Забайкальським. Разом із побратимами по зброї, гвардійцями-танкістами визволяв Білорусію, Латвію, Польщу, потім були бої у Східній Пруссії. Довелось бути механіком «тридцятьчетвірки», воював і на «Шермані», бив ворога й з ручного кулемета…

Під час операції «Багратіон», у Білорусії, за виявлений особистий героїзм і за знищення вогневої точки противника з цілим військовим підрозділом Євген Цибульський був нагороджений солдатським орденом Слави. А загалом чи не кожен з боїв нашого героя залишив йому особливу «відмітку». Адже воїн отримав вісім поранень, здається, немає частини тіла без таких свідчень про ратне минуле.

А найважче поранення, у голову, він отримав під Кенігсбергом. Це якраз був перший етап наступу у Східній Пруссії, так звана Істербургсько-Кенігсберзька наступальна операція, яка розпочалась 13 січня 1945 року. Був сильний вітер, густий туман, словом, прибалтійська зима. Ворог чинив шалений опір, все-таки захищав древнє місто своїх монархів.

А потім був прорив тактичної смуги оборони противника і в ніч на 22 січня – штурм самого Інстербургу, під час якого Євген Маркович отримав поранення. Далі – госпітальна епопея: польова реанімація уже у звільненому Інстербурзі, потім – лікування у Мінську, Москві, спецгоспіталь у м. Іваново.

Здавалось, війна для солдата закінчилась. Та після одужання Євгена Цибульського знову чекав шлях у бойову частину, перед гвардійцями якої стояло невідоме завдання і дуже далека дорога – на Далекий Схід «неозорої країни»

Так він потрапив у підпорядкування Забайкальського фронту, яким командував маршал Малиновський і перед військам якого ставилося завдання у Маньчжурській операції розгромити Квантунську армію японців.

Як згадує Євген Маркович, виступили вночі з якоїсь прикордонної станції у незвіданий край. Був серпень 1945-го. Кругом – гори і степи, які долали швидко, незважаючи на важкі умови. Це був своєрідний радянський «бліц-криг».

А вже 19 серпня були на рубежі міста Ціцікар (фронтовик й досі з усмішкою згадує чудернацькі назви китайських населених пунктів, які й запам’ятати важко). Потім тривало роззброєння японців, полегшене відчуття того, що війна нарешті закінчилась.

Демобілізувався старшина Євген Цибульський 24 листопада 1945 року. Додому, у рідну Шепетівку, повернувся в одному чоботі і в одному валянку, жартує фронтовик. Адже тоді було не до розкоші.

І одразу влився в інший фронт – трудовий, який був не менш тривалим і славним, ніж попередні, за які відзначений орденами Слави, Вітчизняної війни, медалями «За перемогу над Німеччиною», «За перемогу над Японією», медаллю Жукова, багатьма іншими нагородами. До слова, ветеран Другої світової згодом отримав і офіцерське звання «лейтенант».

Так от, у 1946-му Євген Маркович влаштувався на роботу у локомотивне депо. А через рік одружився з дівчиною, яку доля привела у Шепетівку аж з Кабардино-Балкарії. З Катериною Петрівною звили міцне сімейне гніздечко, виплекали трьох синів і дочку. Прожили у злагоді, любові й повазі 76 років.

На жаль, півтора роки тому фронтовик залишився сам – дружина відійшла за межу вічності. Та радіє Євген Маркович великій сім’ї – своїм дев’ятьом внукам, одинадцятьом правнукам. Його багатство – і великий трудовий шлях, який пройшов від кочегара до машиніста. Загалом стаж становить понад сім десятків років.

І у поважному віці, у свої 94, ветеран веде доволі активний спосіб життя, порається по хазяйству, на городі. Любить дивитися фільми про війну, критично оцінює сучасні серіали про події Другої світової, які більш прикрашені, ніж пережиті ним особисто баталії. А ще має захоплення – книги і газети, які інколи читає й без окулярів.

Хоч багатьох з родини Цибульських доля розкидала по світу (хтось в Іспанії, хтось у Києві, на Кавказі), та більшість – у рідній Шепетівці, підтримують ветерана, оточують турботою. А насамперед – донька Лідія Євгенівна з синами і онуками, яка дуже вболіває про благополуччя батька.

Адже воно могло б бути значно кращим, якби нарешті отримав обіцяну державою ветеранську квартиру, за якою стоїть у черзі уже понад п’ятнадцять років. Чому б йому не доживати віку в теплі й комфорті, а не в старій хатині?

Дошкуляє й телефонний зв’язок, якого більше нема, ніж є. А такій поважній людині уже не до мобілки. Десь забарилась через байдужість чиновників його державна стипендія. Звісно, втішає підтримка міської ради ветеранів, щось і мерія виділяє, служба соцзахисту.

Та у ці дні найбільшою радістю, як зізнається Євген Маркович Цибульський, є таки його свято – День Перемоги. Воно йому замінило і день народження, бо з ним пов’язано найдорожче. До слова, саме 9 травня народилась його правнучка Настуня, яка уже пішла до школи.

А ще того дня на гостину до Євгена Марковича Цибульського за доброю традицією сходиться уся його велика родина, аби разом відсвяткувати найбільше у свято у житті батька, дідуся, прадідуся – День Перемоги, миру, сподівань на краще.

На знімку:

ветеран Другої світової війни Є.М.Цибульський;фронтовик з головою міської ради ветеранів О.І.Герасименком (крайній ліворуч), донькою Лідією Євгенівною, онуком і правнуком.