Другого серпня 1888 року (за старим стилем) у селі Великій Медведівці на Шепетівщині помер автор численних мандрівних нотаток у пресі, краєзнавець, дослідник історії України Тадеуш Стецький. Хоча у його тритомнику про минувшину Великої Волині йшлося й про терени, які нині входять до Шепетівського району, за понад півтора століття місцеві популяризатори старовини так і не спромоглися розповісти про ці твори. Тож зробимо це ми.
Попри те, що родинним гніздом Тадеуша Стецького був Межиріч (нині с. Великі Межирічі Корецького району Рівненської області), чимало літ його життя минуло у Великій Медведівці, селі за кількадесят кілометрів від Шепетівки.
Саме там, у батьківському маєтку, він народився, там і зростав під опікою хрещеної матері. Зрештою, саме у Великій Медведівці пан Тадеуш, заїхавши із великого міста Кракова, де мешкав на старості літ наприкінці 1880-х, й помер.
Від інших заможних сусідів, чиї предки ще пам’ятали життя у Речі Посполитій (її землі, як відомо, наприкінці XVIII ст. розділили Російська імперія, Австрія та Прусія), Тадеуш Томашевич відрізнявся незвичною цікавістю до старих книжок, сувоїв, запилюжених архівних документів. Тож поставив собі за мету написати історію рідної Волині, зібравши усі доступні відомості.
Цей задум став справою життя. Так з’явився тритомник, два томи якого мали назву «Волинь з точки зору статистики, історії та археології» (вийшли, відповідно, у 1864 і 1871 роках), а третій – «З лісу і степу» (1888 р.).
Які цікавинки там є про Шепетівщину?
Хоча Стецький застав часи кріпосного права, проте ідеалізував співжиття у нашій місцевості поміщиків і селян. Ставлення до селянства родин Сангушків у Славуті та Потоцьких у Антонінах порівнював із «батьківською турботою», тим, як глава сім’ї опікає свою родину. Особливо ідеалізував він побачене у селах, що належали Сангушкам – хвалив їх за порядок, продуманість планування вулиць, черепичні дахи багатьох споруд, прагнення до німецької досконалості.
Автор ретельно описав життя селянства Шепетівщини, його будні та свята. Воно постає трудолюбивим і підприємливим. Так, ще змалку хлопчаки вчилися плести зі солом’яних стрічок капелюхи. Старші шили на зиму вовняні рукавички.
До речі, про вовну. В середині ХІХ століття по селах існували «череди» не лише корів, але й овець (а ще кіз, коней і свиней). За тодішньою статистикою, в нашому Заславському повіті нараховувалося понад 60 тисяч голів «іспанських» овець, тоді як поголів’я корів не сягало й половини цього показника. Втім, у цю «ідилію» втручалася природа – свійські тварини часто гинули від чуми.
Попри те, що ліси займали половину повіту, чимало жителів сіл, особливо «польових», опалювали домівки соломою. З неї ж робили дахи різних споруд, загорожі.
Містечка Шепетівку, Судилків та Заслав Тадеуш Стецький зарахував до головних повітових місць, де торгували овочами. Він зауважив, що здебільшого такою торгівлею займалися євреї. Цікавий факт – щовесни вони полюбляли брати «перспективні» городи овочівників у оренду.
Річки Горинь і Случ у часи життя Стецького ще були частково судноплавними. Щовесни спеціально наймані на Поліссі фахівці сплавляли зернові та дерев’яні колоди цими водними артеріями у північно-західному напрямку до більших рік, а звідти – на «експорт» до Прусії. Приміром, 1859 року Горинню пройшло 586 плотів пшениці й лісоматеріалів.
На очах Тадеуша Томашевича на Шепетівщині зароджувалася промисловість. Дуже вихваляв він «рафінерію» – новомодне для середини ХІХ ст. виробництво цукру-рафінаду в Шепетівці. Воно розташовувалося по-сусідству з місцевою цукроварнею, де продукували цукор-пісок.
Потоцькі ще тоді були монополістами виробництва рафінаду на Волині. Відтак, представляли цю продукцію на виставках, де люд дивувався довершеною «твердістю» й «склоподібністю» цукрових голів. Цей рафінад добре розходився у крамницях великих міст – Києва, Одеси, Полтави, Москви.
Наприкінці 1850-х Шепетівська «рафінерія» виробляла 200 тисяч пудів твердої солодкої продукції на рік – удвічі більше, ніж всі три заводи Заславського повіту, які продукували цукор-пісок.
«Фабричні працівники й іноземці звели у Шепетівці просторі будинки й заселили містечко, яке завдяки своїй природній красі виглядає охайним і доглянутим. Неподалік місць цукроваріння також є джерела, складовими яких є карбонат заліза, карбонат магнію та карбонат кальцію. Вишукані ванни, облаштовані біля джерел, улітку приваблюють багато хворих. Вони приїжджають навіть із далеких околиць», – писав Стецький про район Шепетівської цукроварні 1850-х років.
…Усі фабрики Сангушків у Волинському краї освітлювали очищеним скипидаром, так званим камфіном для ламп. Його, а ще оцет, мастила для возів і карет, дьоготь виробляло хімічне підприємство у селі Варварівці біля Славути.
Тодішні «олігархи»-промисловці Великої Волині не лише тішилися усілякими європейськими приладами та механізмами, вдосконалюючи ними цукроваріння, а ще звичні гуральні, броварні, тартаки, папірні, але й плекали сади.
Коли у Антонінах мешкали Марія та Альфред Потоцькі, то в тамтешньому саду нараховувалося понад 3500(!) назв квітів та кущів. Альфред розширив його ділянкою фруктових дерев (яку назвали Романівкою), а ще асигнував значні кошти на утримання садових оранжерей. 1865 року антонінський садівник Вінцентій Земковський видав у Варшаві книгу з описом сотень зразків тамтешньої флори.
Проте не одні Потоцькі були такими потужними «садівниками». У Клементинці (нинішня околиця Ізяслава) росли старі й розлогі апельсинові, лимонні й гранатові дерева – давня власність родини Сангушків зі Славути. Також там плекали велику колекцію вербени найрізноманітніших форм і відтінків.
Володимир КОВАЛЬЧУК.