Минулого тижня зустріла давнього знайомого. Василь — з приміського села, має «золоті» руки, робив ремонт у сусідів. Ще у 2014-му воював на Сході України, у зоні АТО, служив у добровольчому батальйоні. Ще досі пам’ятає, як тоді біля Волновахи російські найманці обстріляли автобус, бо ніс службу неподалік, на блокпосту.
Звільнившись у запас, почав шукати роботу. Однак траплялися, як кажуть, разові підробітки. А вдома — дружина, двійко малих діток. Тому, як тільки з’явився шанс, поїхав до Польщі. Там місцеві роботодавці побачили його вміння, тому роботи вистачало, відповідно і заробіток мав непоганий.
На Різдво був удома, після свят знову поїхав за кордон. Та ще й Польща спростила умови перебування для трудових мігрантів.
Останнім часом працював у поляка, який цінував його майстерність. Аж тут почалася війна — Росія віроломно напала на Україну.
Василь ще перший тиждень попрацював, а потім не витримав і каже полякові:
— Пане Томаш, я повертаюсь до України. Піду боронити своїх дітей, свою країну. Не допущу, щоб мою землю топтали московські орки. Піду добровольцем, не чекатиму повістки з військкомату.
Поляк деякий час мовчав, а потім сказав:
— Розумію. Так має вчинити справжній чоловік. Адже ти не ховаєшся за спинами інших від призову.
Після цього пан Томаш закупив для Василя дещо з амуніції, своїм транспортом відвіз до кордону, а це близько 200 кілометрів.
На прощання поляк сказав Василеві:
— Якщо боронитимеш Україну, значить захищатимеш і Польщу. Приїзди після Перемоги, буду чекати.
На що Василь відповів:
— Дуже дякую Вам за все. Але, думаю, що після Перемоги і в Україні буде багато роботи для кожного українця.
У розмові зі мною чоловік також з глибокою образою і обуренням говорив про свого рідного дядька, який багато років живе у Росії. Бо той їм не вірить, що у нас йде війна. Каже, що російські війська, мовляв, захищають «ЛНР» і «ДНР». Зрештою, родичі припинили з ним спілкуватися. Як сказала мама Василя, він став для них чужинцем.
Наостанок сказав:
— Хіба то українець? Він тут виріс, здобув освіту, тут на цвинтарі поховані його батьки, діди, а дядько уподібнився до кацапа-рашиста. Хоча він і не воює, але став на бік ворога, якого ми будемо нещадно знищувати.
Василь вдома не затримався — того ж дня, коли ми зустрілися, він поїхав на фронт. Повертайся живим, Василю!
Світлана МОРОЗ.