Сьогодні, на моє переконання, земельне питання варто розглядати насамперед у сенсі збереження України. Бо, на жаль, як і попередні, нинішня влада, а її суть так і не змінилася, глуха до голосу селян, фермерів — словом, тих, хто на ній працює. Її представники ніби не розуміють, що перетворення землі на товар нічого корисного не передбачає ні державі, ні кожному громадянину, ні загалом народу і громадам. Продаж землі, поза усякими його обґрунтуваннями, — злочин.

Нині «зверху» повторюють одне і те ж: що то за власність на пай, якщо нею (власністю) не можна розпорядитися? Тицяючи пальцем на «відсталість» Украї­ни, бо вона, мовляв, серед тих небагатьох держав, де земля не продається. Апологети ринку землі знають, що вони брешуть і у першому, і у другому випадку. Адже практично усі ЗМІ, телебачення у їхніх руках, а люди зневірені, збайдужілі, привчені до «істини зверху», ніби не бачать руїни внаслідок сумно відомої ваучерної приватизації.
Натомість з’являються й мусуються «авторитетні» думки тих, хто підтримує намір щодо товарного статусу землі. Власне, тих обивателів, які вважають, що молоко просто десь виникає у гастрономі, що селянина можна зневажати, бо він мусить гнутися до землі. А те, що цю землю настав час рятувати і від своїх, і від чужих зайд, від знищення її родючості, обивателю «не пече». А її порятунок, як показує світова практика, насамперед, у системі господарювання.
Хоча пристосувати земельні відносини до ринкових умов пот­рібно. І це можна зробити через давно відомі речі — загальнодержавну власність і оренду землі. Цим шляхом, до речі, іде світ. Наші ж реформатори рухаються у протилежному напрямку, бо… їм так наказали.
Думаю,  землі сільськогосподарського призначення треба не розбазарювати по кишенях олігархів, а тільки держава повинна мати можливість викупити її у тих власників, які бажають продати свої паї. Й викуплені землі повинні передаватися (за принципом історичної прилеглості до конкретного населеного пункту) у розпорядження місцевим органам влади, котрі у надалі здаватимуть їх в оренду для використання за приз­наченням. 
А право орендувати землю сільськогосподарського приз­начення на підпорядкованій території конкретного населеного пункту мав би мати тільки су- б’­єкт підприємницької діяльності, що зареєстрований місцевим органом влади.
Думаю, можновладцям час припинити нав’язану «земельну» дискусію. А натомість по-справжньому перейнятися стратегічними інтересами країни, створити належну підтримку суб’єктів підприємницької діяльності, які працюють у аграрному секторі, вирішити проблему збереження родючості ґрунтів, підтримати створення нових робочих місць — власне, тим, що сприятиме відродженню та збереженню українського села.
І, насамперед, ухвалити закони, які захищали б інтереси селян, бо земельні відносини — чи не найскладніша частина права. А відкриття ринку землі — лише клондайк для аферистів, шахрайства та наживи, спосіб остаточного знищення села та перетворення України на колонію.
В.ГАВРИЛЮК.