Якщо ви буваєте на Шепетівському цвинтарі, то, можливо, звернули увагу на невеликий пам’ятник. На нагробку з двох боків фотографії. На одній — молодий військовий з написом: «Байдюк Дмитро Пилипович, 1900 р. н., не повернувся з фронту», на іншій — його дружина Байдюк Миланія Трохимівна (14.01.1907 р. — 29.05.1996 р.). Серце стискається від думки: скільки вона набідувалася, натерпілася, чекаючи на повернення чоловіка з війни! Не дочекалася…
А скільки таких солдатів лежать у братських могилах. За деякими відомостями у братських могилах Шепетівщини поховано 1713 визволителів.
Я не знаю про долю цієї солдатської вдови. Але точно знаю, що таких, як Миланія Трохимівна, були сотні, тисячі наших краянок. І шепетівські вдови, шепетівські сироти пережили лихоліття, нелегкі післявоєнні часи.
А зараз внуки та правнуки колишніх солдатів воюють на Сході України, гинуть, захищаючи рідну землю від агресора. Повертаються додому у домовинах, а матері, рідні оплакують своїх дітей, чоловіків. Ось чому ми кажемо, що війни не повинно бути.
Однак хочу зауважити, що отой подих війни по суті для більшості з нас не надто відчутний. Адже ми знаходимось далеко. А для тих, хто живе на лінії розмежування на Сході, це і страх, і втрати, і надія, що війна нарешті припиниться.
А тут ще з різних каналів телебачення нас лякають про подальше вторгнення Росії. Проте нас не залякати! Україна нічого ні у кого не забирала. Це у нас Росія забрала.
Думаю, якщо у нас настане краще життя, розвиватиметься економіка, то кримчани самі захочуть жити в Україні.
Я впевнена, що так думають більшість українців. Ми хочемо спокою у нашому спільному домі. Переконана, що війна потрібна політикам для збагачення. Вони мають домовлятися, а нам, простим людям, потрібен мир. Отож, домовляйтеся.
Ми не хочемо, щоб на Сході гинули наші діти. Вистачить нам і пандемії Covid-19, яка щодня забирає сотні наших співвітчизників. Це, здебільшого, люди старшого віку, які натерпілися за своє життя, а тепер опинилися за межею бідності. І це у колись багатій Україні, у центрі Європи. На жаль, нині обкраденій.
Можливо, щось колись зміниться на краще, та жити хочеться сьогодні. Особливо людям старшого покоління.
Є.ШАДРІНА,
вчителька-пенсіонерка.
м. Шепетівка.