І знову ми святкуватимемо чергову річницю Незалежності України. За час утвердження української держави у неї з’явилася нова когорта палких патріотів, які готові віддати життя за свободу і незалежність рідної країни.

У числі таких національних романтиків і наш земляк, шепетівчанин Іван Динисюк, який був учасником Революції Гідності, а коли розпочалася війна, пішов воювати у складі добровольчого батальйону. І до сьогодні він на бойовому посту, на передовій, у зоні проведення Операції Об’єднаних Сил.

Про Івана нам розповіла мама Віра Феодосіївна, бо син останніми роками рідко буває вдома – він воює, захищає нас і країну від агресорів.

 

Віра Феодосіївна каже, що її молодший син Іванко завжди був романтично налаштований. Ще у школі мріяв бути військовим журналістом і, аби наблизити свою мрію, у старших класах із школи-гімназії перевівся на навчання у військовий ліцей при НВК № 3. Хлопець дуже поважав викладача курсу Петра Францовича Стрільця і в усьому його наслідував.

На омріяний факультет з першого разу не вдалося вступити. Далі юнак був призваний на строкову армійську службу. Військовий вишкіл проходив у місті Мукачевому, у сухопутних військах. Після демобілізації отримав ступінь бакалавра на історичному факультеті Кам’янець-Подільського педагогічного університету ім. І.Огієнка.

На цьому мирне юнацьке життя Івана Динисюка закінчилося. В Україні розпочався євромайдан, він тихцем від мами поїхав до Києва творити революцію. Юнак був на Майдані з перших днів, у складі Коломийської бойової сотні протистояв продажній державній верхівці, стримував штурми «беркутівців», котрі намагалися відтиснути  протестувальників від урядових установ.

У розпал подій стояли сильні морози, тому Іван застудився, приїхав додому з високою температурою, лікував запалення легень у інфекційному відділенні Шепетівської ЦРЛ. Це було у середині лютого, а 18-20 числа розпочалися розстріли майданівців, багато побратимів загинули. Іван дуже важко переживав, що був відсутній через хворобу.

Коли росіяни окупували Крим та спалахнули сепаратистські бунти на Донбасі, хлопець теж не всидів вдома — подався у добровольчі батальйони, які тоді активно формувалися і вирушали на фронт.

Мама розповідала про цей епізод зі сльозами на очах. Прийшла з роботи на обід і помітила зібраний рюкзак. Нічого не казала сину, думала поговорити з ним серйозно увечері, та не застала. Тільки через чотири дні син вийшов на зв’язок, вибачився і сказав: «Мамо, я все одно б не залишився вдома».

 Бійцем відомого 39-го добровольчого мотопіхотного батальйону «Дніпро-2» Іван пробув аж до 2016 року. Батальйон займав бойові позиції у Луганській області,  стримував наступ ворожих угруповань біля населених пунктів Кряківка, Трьохізбенка. Саме туди регулярно возили гуманітарну допомогу члени шепетівської «самооборони».

Добробатівці стояли й на позиціях між Старобешевим та Іловайськом. Одного разу Іван, перебуваючи у дозорі з бійцем Олексієм, зуміли попередити командира батальйону, що на них з тилу сунуть ворожі танки. Командир Сергій Пасічнюк встиг вивести людей з-під зони обстрілу, а вся залишена військова техніка була  знищена внаслідок нищівного обстрілу противника. Тоді й почався Іловайський котел.

Івана та його друга Олексія врятували… соняхи. Вони переховувалися у полях і самотужки вибиралися з того котла 4 доби. Тоді стояла надзвичайна спека, у бійців не було води, їжі, тому вони, аби вижити, жували листя соняхів. Їм пощастило вийти неушкодженими до села, звідки один проукраїнський чоловік на своїй старій «Волзі», ризикуючи життям, вивіз їх у безпечну зону, де стояли українські війська. Звідти бійців, що вийшли живими із пекла, відправили на реабілітацію.

У липні 2015 року Іван Динисюк офіційно отримав статус учасника АТО, бо бійців добровольчих батальйонів офіційно визнали учасниками бойових дій на Сході України та причислили їх до складу Збройних Сил України.

Повернувшись додому після реабілітації, Іван мав намір підлікуватись у госпіталі, та перед цим вирішив відвідати побратимів. «Поїхав і там залишився, — сказала знову зі сльозами на очах мама Віра. — Уклав контракт на військову службу аж на 5 років. До завершення контракту синові залишилося служити ще один рік та десять місяців».

Тільки мами знають, яким важким та довгим є очікування синів з війни. Якими тривожними стають дні та ночі, коли вони служать на першій лінії ведення бойових дій.

Сьогодні колишній солдат-навідник має звання лейтенанта. Іван став замполітом 1-ї мотопіхотної роти 43-го батальйону 53-ї мотопіхотної бригади. Лейтенант змінив бригаду, бо туди перевівся його улюблений командир Володимир Бербушенко, якого він називає справжнім бойовим комісаром.

Взимку 2017 року ця бригада стояла поблизу Авдіївки, яку постійно обстрілювали ворожі угруповання. Був випадок, коли Іван, ризикуючи життям, витягнув з поля бою пораненого бійця, але той, на жаль, помер від отриманих ран.

Одного разу під сильний обстріл потрапив броньовик, у якому бійці бригади їхали на бойове завдання. Тоді життя Івану врятував якісний бронежилет, який зупинив кулю.

Найвірніші друзі Івана – Сергій Яворський із Запоріжжя, Ваня з бойовим позивним «Кін», який втратив на цій війні око та руку. А у Івана позивний «Ангел», що дуже підходить бійцю, адже він стільки років захищає, боронить рідну землю.

Зараз його бригада перебуває на першій бойовій лінії поблизу Старого Айдара, що поблизу Луганська. Тут, як і всюди, по всій лінії розмежування, обстріли не вщухають. Війна триває і мужні воїни, наші захисники, цілодобово несуть там службу із зброєю в руках.

У нашого героя-земляка гарне патріотичне гасло: «Здобудеш українську націю або загинеш у боротьбі за неї». Є мрія, аби якнайшвидше закінчилася війна і він спокійно  міг писати мемуари про часи звитяги у боротьбі за незалежність рідної неньки-України.

Євгена ЛИТВИНЧУК.