ГОЛОВНА СТОРІНКА СуспільствоОсобистості Несподівана зустріч

Несподівана зустріч

38 переглядів

 

Щемний спогад про улюблену Вчительку

До редакції надійшов, на наш погляд, цікавий матеріал із Житомирщини від журналістки Катерини БУЧКО. Вона присвятила його нашим землякам. Насамперед — судилківчанці Надії Денисівні ПЕРЕПЕЛИЦІ — неординарній особистості, Учительці з великої літери, яка 15 травня відзначатиме 85-річний ювілей.
Отож, спочатку друкуємо розповідь Катерини Бучко.

Цей куточок Романова на Житомирщині хочеться назвати раєм. Хоча це вже лише відголосок раю. Колись, при пануванні графів Іллінських (які були багатшими за самого царя), його величали Новим Римом. Із усього світу з’їжджалося сюди панство, щоб помилуватися цією дивовижною красою.
Спомином тих часів залишилася тихоплинна Виспа — ріка, русло якої прокопане з джерела, а береги висипані вручну. От тому і Виспа. А в офіційній інформації все одно це джерело, хоча люди з великої поваги до цього рукотворного витвору величають рікою. На лівому березі завжди сумний та зажурений дубовий гай, а на правому – острів.
Саме на ньому був побудований графський палац — диво з див у наших краях (на жаль, знищений пожежею). За архітектурою — Зимовий у Петербурзі, але, звичайно, значно менших розмірів.
Веселково обіймає річку сучасний місток, ніби запрошує на прогулянку до старовинного парку. Влітку його води ромашками розцяцьковують домашні гуси, а от восени… Восени тішать око лебеді. Кілька днів вони гордо віддзеркалюються у синіх водах, а люди підгодовують їх, милуються, фотографують.
Біля самого острова сучасні висотні будівлі центральної районної лікарні, а через дорогу — тихі, затулені садами й квітниками, будиночки романівців. Тут мимоволі стишуєш крок, щоб потішити око: тихо, спокійно, затишно, гарно…
Ось знайомий будинок. Криниця біля самої дороги. Отже, прохожий, втамуй спрагу. Не квітник — справжня оранжерея і… пасіка.
Побачивши господаря біля вуликів, вітаюся.
— Доброго дня вам, — кажу.
— Доброго і вам, — привітно усміхається хазяїн.
— Якщо не поспішаєте, то заходьте, — запрошує.
Я рада розмові.
— Як там бджоли?
— Та щось не дуже. Немає чим хвалитися, — відповідає трохи розчаровано.
— Хто не тримає господарство, той і клопоту не має, — підтримую.
— Як у вас казково і затишно… Оце ж, напевно, і надихає вас на творчість, — захоплено кажу я.
— Та… я ще зі школи почав писати, — відповідає Володимир Олександрович Базелюк.
— Уявіть, що зі свого села Мальованки, що на Шепетівщині, ми ходили 7 кілометрів до Новицької школи. Дощ, сніг, заметіль… А ми гуртом. Тепер он кілометр-півтора — і автобус розвозить…
Чоловік на мить задумується.
— На днях була у мене така зустріч! Досі живу нею…
І погляд сірих очей зблискує радістю спомину.
— Директором Новицької середньої школи була Надія Денисівна Перепелиця — розумна, добра, статна. А красива!.. Вродою на Лідію Русланову схожа. Школа розміщувалася у маєтку панів Бардецьких, тому люди її називали «пані Бардецька», а ми, діти, — «графинею».
І уявіть собі: йду я нашою центральною вулицею Романова, а назустріч — моя люба вчителька! Очам не повірив. Зупинився. Міраж… А вона усміхається. Упізнала! Ми ж не бачилися ще з випускного! А разом з нею — завідуюча нашою районною поліклінікою Тамара Олексіївна Остапенко. Це, виявляється, донечка Надії Денисівни.
Помовчавши, Володимир Олександрович продовжує:
— Вона дуже гарно одягалася. Завжди на підборах, а на плечах – хустка. Велика, яскрава, з китицями… А от коли ходили у колгосп на роботу, то вона завжди була з нами. Переодягалася у халат і працювала разом з усіма. Таке не час­то можна побачити.
Ось уже й сивина сріблом впала на скроні, а спогад юності заворожив, ніби скинув кілька десятків років, ощасливив, потішив. Молоді роки завжди кличуть нас, гріють душу… Хоча б на кілька хвилин.
— Розкажіть про своє життя, будь ласка, — прошу.
— Та що там розказувати, — відмовляється Володимир Олександрович зніяковіло.
— Хоч коротко, хоч щось…
— Нас у сім’ї четверо — три брати і сестра. Доводилося працювати, бо село є село. Але усі ми грали на музичних інструментах. Цей талант у нас від батька. Було весело, особливо вечорами. Іноді запрошували грати на весіллях.
Чоловік щасливо усміхається.
— Так ось звідки у вас талант до поезії!
— Може, і так. Отримав вищу освіту в Житомирському педагогічному інституті ім. Івана Франка, був членом літературної студії при обласній газеті «Радянська Житомирщина», відслужив армію і працював у віддалених селах району. І які тільки предмети не доводилося читати дітям! Історія, географія, німецька… У керівних органах працював, аж поки не став директором нашої гімназії. Тим часом виходили мої збірки.
— І скільки їх у вас?
— Ось працюю над одинадцятою. А за збірку «Романівські сонети» став лауреатом літературної премії «Гілка золотого каштану» Націо­нальної спілки журналістів України, бо я є її членом.
— А нагороди?
— Та хіба це важливо? Маю значок «Відмінник народної освіти», грамоти Міністерства освіти, українського Фонду культури та інші.
Чоловік каже це знехотя, ніби соромиться своїх заслуг.
— А от пам’ятник перед гімназією… У граніті розгорнута книга з написом Тараса Шевченка: «Учитесь, читайте. І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь» — це результат вашої мрії?
— Так. Колись не буде нас, а пам’ятник стоятиме. І то є пам’ять… Знаєте, я більше люблю допомогти, підтримати чиїсь починання і від того маю задоволення.
— Ну, це не всім дано. Це, напевно, від Бога у вас така чиста й висока душа. Про таких кажуть, що вони поціловані Всевишнім.
Теперішні новітні технології дозволили мені ще до вечора поспілкуватися з Надією Денисівною Перепелицею, яка проживає у селі Судилкові за кілька кілометрів від Шепетівки. У телефоні до мене обізвався напрочуд молодий, бадьорий голос.
— Я сьогодні бачилася з Володимиром Олександровичем Базелюком — вашим учнем. Він так зворушливо і ніжно згадував про вас, що мені й досі тепло на душі від тих спогадів. Ви для нього Учитель із великої літери, сіяч доброго, розумного. Його пам’ять зберегла ваш образ таким романтично-світлим… Уже пробачте, але так захотілося вас почути…
— Ви мене розчулили. Якби ви знали, яка я вам вдячна. Маю майже 85 років, радію життю, кожній зустрічі. І яке це щастя, що про мене пам’ятають… А Володю, справді, зустріла неждано-негадано у вашому Романові. І ми зраділи обоє.
Це була чудова дитина. Я знала, що то росте науковець. Отак і казала. Він відрізнявся свою старанністю й відповідальністю. Бувало, заход­жу до класу — усі діти на дворі, а він сидить за партою.
— Ти чому не відпочиваєш? — питаю.
— До уроку готуюся, — відповідає чемно.
— Іди подихай свіжим повітрям, — дуже часто сама відправляла його з класу. Був вродливим, гарно грав на баяні, писав вірші. Такі учні бувають не часто. У мене є його збірки творів. Пишаюся. Звичайно, пишаюся…
Я слухала захоплююче-щасливі спогади Надії Денисівни і думала: «Які ж гарні люди у нашій Україні! Яке це щастя — відчувати турботу, підтримку, або ж просто поспілкуватися.
Катерина Бучко.

Віхи життя  Надії Денисівни ПЕРЕПЕЛИЦІ

Отримавши цей матеріал, вирішили доповнити розповідь про Надію Денисівну ПЕРЕПЕЛИЦЮ. Вона заслуговує на те, щоб, як кажуть, коронувати її словом. Нам у цьому допомогли діти ювілярки — донька Тамара Олексіївна Остапенко, про яку згадує Катерина Бучко, і син Михайло Олексійович Мамчур — директор Полянської ЗОШ. А ще і сама Надія Денисівна, яка у свій досить поважний вік має світлий розум, гарну пам’ять. Згадаймо про її віхи життя.

Надія Денисівна Перепелиця–Мамчур народилася 15 травня 1935 року у селі Судилкові Шепетівського району у родині робітника Дениса Михайловича та колгоспниці Явдокії Йосипівни. Ювілярка добре пам’ятає своє непросте дитинство, обпалене війною.
— Коли мені було шість років, розпочалася Велика Вітчизняна війна. Ніколи не забуду, як на нашу землю ступила нога німецького окупанта,— розповідає, хвилюючись, Надія Денисівна. — У перші дні липня 1941-го у наш двір зайшов німець, вірніше під’їхав на мотоциклі. Я гралася у дворі, а ворота були відчинені. Він зняв з плеча автомат і став стріляти в курей. Ті, побиті, в агонії літали подвір’ям, обприскуючи мене кров’ю. На цей лемент і стрілянину вибігла з хати моя мама і вжахнулася. Я стояла перелякана і плакала. Мама подумала, що німець мене поранив. Схопила на руки і мерщій до хати.
І для мене це безслідно не минулося. Вже у 7-му класі я мала сиве пасмо волосся на голові. А роки війни — це велике людське горе. Пам’ятаю, як ми поневірялися серед біженців то у Савичах, то у Рудні-Новенькій, то у Цмівці.
Діти війни були голодні, холодні. Я весь час просила у мами щось поїсти. А вона плакала, промовляючи: «Потерпи, доню, зараз немає що тобі дати…». А які жахіття натерпілися, коли німецькі літаки бомбили Судилків! Уся земля здригалася, ніби «їздила» під ногами, а погріб, де ховалася наша сім’я, засипало землею.
А потім настав травень 1945 року. На згарищі сусідньої хати, що поруч з нашою, стояли військові палатки. Там були вже радянські солдати, диміла польова кухня. Я прийшла, як завжди, до котла, де військові роздавали їжу місцевим дітлахам. Але їжі цього разу не давали, усі веселилися, грала гармошка. Військові з радості вхопили мене на руки і підкидали «до неба».
Я прибігла у наш двір і гукаю до мами, що якась «Побєда! Ура!». І справді, то було 9 травня, нас­тав мир, якого чекали довгих чотири роки. Нарешті можна було спати вже у хаті, а не в земляному погребі.
Яке ж то було дороге свято зі сльозами на очах. Раділи всі — і цивільні, і військові. Земляки жили надією і сподіваннями, що невдовзі з фронту повернуться наші рідні. На них чекала відбудова усього, що знищив ворог.
Я жила з батьками на вулиці Застав’я, тепер вона названа на честь Т.Шевченка. Німці спалили усі будинки, на згарищах стояли одні осиротілі комини. Усе відбудували наші трудолюбиві люди, односельчани. Запрацював колгосп, звели нові будинки з саману, цегли, дерева, шлаку. Відбудували приміщення освітніх закладів, діти пішли до школи.
За словами Надії Денисівни, освіта мала вагоме значення: гарно навчаєшся — будеш мати роботу, професію, посаду. Серез судилківчан повоєнного покоління багато відомих агрономів, зоотехніків, бухгалтерів, інженерів, науковців, лікарів, учителів.
Діти це розуміли і старанно навчалися, а вищу освіту отримували не за гроші, бо у батьків їх тоді не було. Це зараз розвелося багато «мажорів». Тому тоді держава отримувала справді фахових спеціалістів.
Після закінчення школи Надія деякий час працювала секретарем Судилківської середньої школи. Далекого 1953 року вступила до Шепетівського сільськогосподарського технікуму і вивчилася на бухгалтера. Три роки працювала бухгалтером чайної Судилківського сільпо. Заочно навчалася у Тернопільському педагогічному інституті.
Далі її трудова біографія пов’язана із Судилківською сільською радою. Спочатку була зас­тупником голови ради, а з березня 1960-го по 1 вересня 1974 року — головою Судилківської сільської ради народних депутатів. Потім трудилася за освітнім фахом — з 1 вересня 1974 року директором Новицької середньої школи. Там пропрацювала 6 років.
З січня 1980-го по 1984-й рік була заступником голови правління Судилківського колгоспу з організаційно-масової роботи. І знову вчилася, закінчила Вищу партійну школу при ЦК Компартії України.
З 1984-го по 1987-й рік була директором Судилківської середньої школи. А потім протягом 10 років — директором Лозичнянського освітнього закладу. Звідти у 1997-му вийшла на пенсію.
І за яку б справу не бралася Надія Денисівна Перепелиця, старалася її виконати найкраще. Які б посади не обіймала — завжди ставилася до роботи відповідально, творчо.
За час її трудової діяльності у с. Судилкові побудували дитячу бібліотеку, у якій проходив Всесоюзний семінар бібліотечних працівників. У селах Климентовичах, Лозичному, Білокриниччі відкрилися медпункти, бібліотеки. Споруджено пам’ятник загиблим односельчанам у с. Судилкові, встановлені пам’ятні знаки загиб­лим воїнам — визволителям рідного села.
А ще за часів її керівництва будувалися школи на «колонії» у Судилкові, у с. Ватутіно, с. Лозичному. А у с. Новичах спорудили спортивну залу, облаштували нові класні кімнати. І цей перелік можна продовжувати. Усе робила для людей, любила і піклувалася про дітей, які до цих пір шанують, тепло згадують свого директора, свою улюблену вчительку.
А нині Надія Денисівна на пенсії, радіє своїм дітям, які стали шанованими людьми. Має чотирьох онуків, які отримали вищу освіту, трьох правнуків. А ще опікується своєю присадибною ділянкою, садить квіти, вирощує овочі, радіє кожному дню життя. І дякує за це Богу.
Підготувала Світлана МОРОЗ.
На знімках: уродженець с. Мальованки, поет, член Національної спілки журналістів України Володимир БАЗЕЛЮК;
ветеран самоврядування та освіти Шепетівщини Надія ПЕРЕПЕЛИЦЯ.

Залиште Ваш коментар
Перевести