Понад три роки у Шепетівці діє Центр «Натхнення». Установа функціонує як неприбуткова організація і уже має вагомі результати. Представники закладу — це ті, про яких кажуть: «Широко відомі у вузьких колах». Адже Центр «Натхнення» не знайдеш у соціальних мережах, у нього немає офіційного сайту в Google, про нього не так часто згадують публічно. Але для тих, заради кого працює цей заклад, Центр став другою домівкою і особливим «місцем сили».

То що таке Центр «Натхнення»? Як він з’явився і хто там працює? Про це дізналися безпосередньо у його засновниці та керівниці — шепетівчанки Ніни ОГНІВЧУК.

Передісторія виникнення ідеї

Щоб пояснити, як взагалі з’явилася ідея створення Центру, мушу розповісти невелику передісторію.

Ще з юних років у мене була мрія. Я дуже хотіла поїхати до Африки і допомагати там місцевим діткам. Постійно вишукувала про це інформацію, вичитувала усі можливості, як туди можна потрапити. І ось у 2012 році це мені вдалося. Два тижні провела у Республіці Гана (Африка). Це був дуже цікавий і корисний досвід. Після повернення до України з’явилася можливість поїхати туди на цілий рік. Але у той час я була ще студенткою, вивчала в університеті іноземні мови, тому не могла просто так усе покинути. Та й батьки були не у захваті від цієї ідеї.

У мене настав період пошуку власної місії. Якщо не Африка, то яка мета мого життя? Що далі мені робити? Разом з друзями ми почали їздити у будинки-інтернати, проводити час з сиротами, організовували їм різні цікаві заходи та просто підтримувати спілкуванням.

Через три роки, після закінчення університету, я влаштувалася працювати у Благодійний фонд «Зміцнення громад». Мені там подобалося: я могла допомагати людям та реалізовувати різні корисні проєкти. Але робота у фонді забирала багато часу і все частіше доводилося відмовлятися від поїздок до інтернатів. Тоді я почала ставити собі питання: чи дійсно я роблю те, чим би хотіла займатися? Так з’явилося бажання створити приватну школу англійської мови — щоб мати дохід для прожиття, самостійно керувати власним часом і присвячувати себе достатньо для допомоги потребуючим.

Згодом знайшла приміщення у центрі Шепетівки. Воно було невеликим, та ідеально підходило для школи англійської. Але я не мала ніякого досвіду у створенні та веденні бізнесу. Дуже боялися робити перші кроки. Та все ж наважилася, пішла до власника приміщення і запитала, чи можна стати орендарем. На жаль, у чоловіка вже були особисті плани на нього. Натомість він запропонував інше — і не орендувати, а придбати. Для мене це було нереально, бо не мала ні грошей для купівлі, ні ресурсів для його облаштування. Але оскільки уже зустрілася з цим чоловіком, то він запропонував принаймні під’їхати і подивитися на об’єкт продажу. Пройшовшись кімнатами цього приміщення, у моїй уяві мимоволі з’явилася картинка. Я побачила смаглявих дітей, які тут співали і були дуже щасливими. Ця картинка стала мені поштовхом, щоб зрозуміти: це саме те, чим я хочу займатися.

Від ідеї – до реалізації

З того часу думки про створення Центру для дітей мене ніяк не покидали. Не було жодного дня, щоб я не думала, як втілити цю мрію у реальність. Постійно молилася, щоб Бог допоміг мені відчинити двері цього приміщення для допомоги дітям. У мене була внутрішня віра: я не знала яким способом, але була упевнена, що мені вдасться.

Через пів року сподівань і очікувань я перейшла до рішучих дій. Ухвалила остаточне рішення та звільнилася з роботи. Можливо, це збіг, але у мій останній робочий день я отримала повідомлення від двох людей, з якими поділилася своєю мрією. Вони написали, що готові інвестувати кошти у створення Центру для дітей. Це стало, так би мовити, зеленим світлом, що обрала правильний шлях і що варто рухатися далі.

Почали готувати документи для купівлі приміщення. Але для повноцінної роботи його потрібно було переобладнати та відремонтувати. Там не було ні санвузла, ні нормального опалення, протікав дах… По суті були голі стіни та стеля. Тож маленькими кроками почали оновлення. Паралельно з цим розпочали проводити зустрічі з дітками та заняття з ними.

Щоб фінансово забезпечити усі витрати, мені довелося поїхати на три місяці до Сполучених Штатів Америки. Маю там родичів, які допомогли з працевлаштуванням, підтримували у цей час не лише з місцем проживання, а й морально та фінансово, щоб допомогти здійснити задумане.

Вдалося побути у середовищі українських емігрантів. Цікаво, що познайомилася там з жінкою, яка сама родом із Шепетівки, але вже понад 20 років мешкає у США. Вона розповіла, що разом із чоловіком мріяли створити схожий осередок у Шепетівці. Навіть шукали когось із шепетівчан, хто б міг безпосередньо у місті цим зайнятися. Проте чомусь не вдалося нікого знайти. Коли ж почула про нашу ініціативу, то дуже зацікавилася. І до цього часу вона є однією з постійних волонтерів Центру, бо ми практично здійснили її мрію. Вона серед тих, хто найбільше за нас турбується, запитує, чим може допомогти і продовжує фінансово підтримувати.

Робота з дітьми переросла у роботу з сім’ями

1 березня 2017 року на вулиці Лозова, 13, ми офіційно відчинили двері Центру «Натхнення». Чому назвали саме так? Бо хотіли допомагати дітям розкривати їхні таланти, підтримувати природні здібності та вміння. Основна категорія, з якою почали і продовжуємо працювати, — це діти-сироти, діти з ромських сімей та діти, сім’ї яких опинилися у складних життєвих обставинах.

З часом наша діяльність дещо змінилася — ми почали працювати не лише з дітьми, а й з їхніми сім’ями. Адже у процесі співпраці побачили, що головні причини проблем дітей йдуть від стосунків з батьками. І для того, щоб допомогти дитині, потрібно спершу допомогти її батькам. У більшості таких сімей існує брак спілкування. А це, у свою чергу, призводить до погіршення навчання дитини і, відповідно, не зовсім повноцінного формування її як особистості, та й подальшого працевлаштування. Спілкування у сім’ї — це не просто виховання, а основа сімейних цінностей, які формують з дитини свідому людину.

Зараз під опікою центру перебувають 116 сімей з міста Шепетівки, Шепетівського та Славутського районів.

Функціонує Центр завдяки добровільним пожертвам багатьох небайдужих людей. І не тільки з-за кордону, але й місцевих мешканців. Суттєвою допомогою є не лише фінансова підтримка, а й, що значно цінніше, власний час людей. Волонтери приходять до нас, щоб позайматися з дітьми, навчити їх чомусь корисному, взяти їх на вихідні до себе у сім’ю. Також багато хто допомагає продуктами харчування. Приносять одяг та взуття, чого дуже потребують малозабезпечені сім’ї.

Є люди, які запропонували нам взяти на деякий час у користування земельну ділянку, яку вони зараз не обробляють. Тож разом із сім’ями, котрі перебувають під опікою нашого закладу, ми засадити її овочами.

Буквально на днях одна жінка-підприємиця, яка торгує на ринку фруктами, пожертвувала нам близько 10 ящиків яблук, оскільки через карантин їй важко їх реалізовувати.

На регулярній основі у Центрі «Натхнення» працює 14 постійних волонтерів та близько 20 людей, які, залежно від свого вільного часу, намагаються долучатися до благодійної справи. Завдяки цьому щораз переконуюся, що маємо достатньо ресурсів, щоб продовжувати допомагати іншим людям.

Для розвитку дітей у Центрі діють різні гуртки: виготовлення виробів із дерева, вивчення гри на музичних інструментах, співи, уроки англійської мови, читання та письма, допомога зі шкільним навчанням. Ще є гурток з кулінарії, який усі діти люблять найбільше, бо потім разом можуть посмакувати чимось смачненьким, що самі приготували. Найбільш здібних дітей до музики ми уже записали до музичної школи.

Діти-сироти потребують особливої уваги й мотивації

Окрім роботи з сім’ями ми тісно співпрацюємо з установами, де проживають діти-сироти. Регулярно відвідуємо Ямпільський та Берездівський інтернати. Організовуємо для них дитячі табори, проводимо спілкування. Забираємо дітей на вихідні та канікули до себе у Центр або у власні сім’ї. Для цього у Центрі є дві спальні кімнати: одна — для дівчат, інша — для хлопців. Маємо кухню, душову, тобто усі необхідні умови для короткочасного перебування.

Тісно співпрацюємо із Шепетівською школою-інтернатом. Вихованці цього закладу — часті гості Центру.

Діти-сироти — це особлива категорія. Їх пот­рібно надихати на життя. Вони потребують того, щоб їм постійно повторювали, що вони варті набагато більшого, ніж самі вважають. Таких дітей ніхто не мотивує, не показує, що вони мають шанс досягти чогось кращого.
Коли я запитувала у них, ким вони мріють бути, то більшість бачать своє майбутнє лише у простих робітничих професіях: продавцем, перукарем, електрогазозварником… Я перепитувала: «А чому ви не мрієте про роботу банкіра, юриста, бізнесмена?». Вони сприймали це із сарказмом і зневірою, що таке взагалі реально.

У нас є приклад хлопчика, який дуже любить грати у футбол. Він постійно дивився спортивні передачі, переглядав тематичні програми. На день народження ми подарували йому футбольний м’яч. Ви б бачили, як у дитини загорілись очі від щастя… Він з тим м’ячем не розлучався. Це допомогло йому розвинути власні здібності до футбольного спорту. Згодом цей хлопчик почав брати участь у змаганнях, пос­тійно тренувався. І зараз уже посідає призові місця.

Дітей потрібно хвалити. А особливо тих, яким бракує батьківської ласки, любові та уваги. І коли волонтери їх обіймають, говорять, які вони молодці, це їх надихає. Тоді помітні позитивні зміни і хороші результати.

Вирішили працювати з ромськими сім’ями

У напрямку роботи з сім’ями маємо підписану угоду і співпрацюємо з управлінням сім’ї, молоді та спорту Шепетівської міської ради. Разом працюємо щодо запобігання домашнього насильства над жінками та дітьми.

Але значна частина діяльності Центру пов’язана з ромськими сім’ями. Чому? Бо навколо ромської національності існує безліч стереотипів, які заважають їм повноцінно жити, а не просто існувати. Так, більшість цих стереотипів є не безпідставними. Напевно вони з’явилися з реального негативного досвіду. Разом з тим у будь-якій національності є як і хороші люди, так і не дуже. Проте саме ставлення до ромів є набагато складнішим.

Уявімо, що я — жінка ромської національності. Коли йтиму вулицею, на мене обов’язково звернуть увагу перехожі. Коли я зайду в автобус, пасажири почнуть ховати сумки. Коли зайду у якусь громадську установу, більшості присутніх почне сторонитися. Практично всюди ці люди відчувають зневагу та страх. Життя з таким світосприйняттям є досить важким, навіть нестерпним.

Тому ми захотіли дати шанс таким людям відчути себе іншими. Щоб вони отримали місце надії, куди можуть звернутися по допомогу та підтримку.

Великою проблемою для ромів є праце­влаштування. Я особисто намагалася «замовити слово» за таких жінок, з якими уже довгий час знайома і співпрацюю, яким особисто довіряю і готова за них поручитися. Але усе марно… Хоча серед ромів є дійсно багато таких, які готові важко і сумлінно працювати. Але через приналежність до своєї національності не можуть соціально реалізуватися.

У Центрі «Натхнення» ми їх морально підтримуємо, навчаємо тих, хто не вміє читати та писати. За необхідності надаємо допомогу одягом, взуттям, продуктами харчування.
Чи вдається нам змінювати такі сім’ї? Це дуже залежить від самих людей. Ті, хто дійсно хоче змін, йде на співпрацю, докладає власних зусиль, уже змінили своє життя на більш якісний та комфортний стиль. І коли бачимо позитивні результати, таким людям хочеться ще більше допомагати.

Звичайно, є й ті, які ніби й розуміють усі наслідки свого згубного життя, проте не бажають змінюватися. Таким практично неможливо допомогти, як би ми цього не хотіли.

Перспективні плани та мрії

Уже понад три роки працює наш Центр «Нат­х­нення». Щось нам вдається, щось не дуже. Але завжди ставимо собі планку, до якої прагнемо.

Дуже хочемо удосконалити роботу нашого дитячого хору. Плануємо створити свою теат­ральну трупу та ансамбль сопілок.

Міркуємо над тим, як розв’язувати проблему із працевлаштуванням ромських сімей. Можливо, реалізуємо якусь бізнес-ідею на базі Цент­ру, щоб залучити ромів до роботи.

Плануємо розширити спальний корпус, для того, щоб можна було більше дітей приймати з інтернатів.

Серед стратегічних цілей — створення власного дитячого садочка з напрямком творчого розвитку. Не зовсім типового, до якого усі звик­ли, а з можливістю залишати дітей на кілька годин. Коли у батьків є потреба відлучитися для вирішення особистих питань, а залишити малюка немає на кого.

Словом, рухатися є куди, цілей для розвитку достатньо.

А ще дуже хочу подякувати усім наших волонтерам, благодійникам та спонсорам за допомогу і постійну підтримку. Ваша діяльність неоціненна. Дякую кожному! Адже завдяки вам Центр «Натхнення» став своєрідним магнітом для дітей, він завжди переповнений їхнім сміхом та щасливими усмішками.

Спілкувалася Марина ЛОЖКІНА.