ГОЛОВНА СТОРІНКА Історія Новорічні бали, Франція та цукор: три «стихії» Марії Потоцької

Новорічні бали, Франція та цукор: три «стихії» Марії Потоцької

121 переглядів

Ця жінка в 1850-х – 1880-х роках у Шепетівці та околицях настільки бурхливо господарювала, що ще довго по тому різні промисловці та підприємці пов’язували наше  тодішнє містечко виключно з її іменем.

Волею обставин Марія Клементина Потоцька, котра у 1830 році народилася у сім’ї заможного славутського дворянина та землевласника Романа Сангушка, вже підлітком стала впливовою особистістю. Адже батько, щоб не втратити свої землі, нерухомість і ліси на Волині після невдалої участі в національно-визвольному повстанні поляків та литовців проти Російської імперії, в 40-х «попереписував» багато чого на неї. До того ж, і дідусь Євстахій-Геронім «розщедрився»: оформив на любу онучку «дарчу», за якою їй перейшов Антонінсько-Шепетівський ключ із майже сімома тисячами кріпаків.

Отож, як пише сучасна дослідниця Оксана Лобко, на 1850 рік ця єдина донька Сангушка вже «володіла половиною Заславського повіту Волинської губернії й управляла частиною родових промислових об’єктів». І робила це, до слова, вельми, ефективно. Так, її свічковий завод у місті Славуті вважався тоді найкращим на Волині.

Ще більше «балів» до впливовості Марії у суспільстві додалося 18 березня 1851 року. Того дня її віддали заміж за представника магнатського роду Потоцьких, а саме 33-літнього «фанатика» французької літератури та архітектури Альфреда.

Альфред Потоцький

Відтак, більшість господарських «об’єктів» в Антонінсько-Шепетівському ключі Сангушків перейшли до родини Потоцьких. Молоде подружжя оселяється у Антонінах.

Провідним і «профільним» бізнесом Марії та Альфреда Потоцьких стає управління трьома цукровими заводами. Їх заснував Роман Сангушко у містечку Шепетівці (1842 р.), селах Клембівці (1844 р.) і Кременчуках (1850 р.) на Заславщині.

До речі, переробкою «солодких коренів» на цукор у тодішній Європі тільки починали займатися. Найперше підприємство такого профілю відкрилося у Сілезії в 1786 році. А на теренах Російської імперії перший завод з виробництва цукру спорудили 1801-го. Тож виробляти цукор у 40-х для Потоцьких означало автоматично належати до «клубу» бізнес-авторитетів.   

Сталося так, що Шепетівську цукроварню «курувала» Марія, а не її чоловік. І за кілька десятиліть їй вдалося розвинути цей завод до рівня «міцних середнячків». За станом на середину ХІХ століття Шепетівська цукроварня звалася «цукрово-рафінадним заводом», там вироблявся цукор чотирьох різних сортів.

У 1860-х на заводі функціонувало 8 пресів, 2 вакууми, 5 парових і 5 деффекаційних котлів, 7 центробіжних машин та доволі іншого обладнання. Трудилося кількасот робітників, котрі виробляли солодкої продукції (чотири різні сорти цукру) на 154 тисячі «царських» рублів. Незабаром з’явилася навіть лікарня…

Потоцькі вчиняли різні спроби «заявити» про свої підприємства на міжнародній арені. 1867 рік, Франція. Власниця Шепетівської цукроварні Марія Потоцька із 16-літнім сином Романом представляють на Всесвітній виставці мистецтва і промисловості у Парижі його продукцію – «буряковий цукор-рафінад».

Виставка 1867 р. у Парижі

На той час вона з чоловіком вже володіли п’ятьма різними цукровими заводами, де вироблялося 200 000 пудів цукру на рік на суму 1 600 000 рублів. На цих підприємствах стояли парові машини потужністю 1250 кінських сил. Працювало 1550 робітників, із яких 1300 були сезонними (трудилися тільки восени). Також у власності Потоцьких тоді знаходилася навіть одна нафтарня.

Можливо під враженням від побаченого у Франції наступного, 1868 року Марія закладає у «рідному» Антонінському палаці книгозбірню. Домінує там, звісно, польськомовна й франкомовна література. До знищення бібліотеки більшовиками у 1919-му в книгозбірні нараховувалося 20 тисяч книг…

Протягом 1850-х – 1880-х років Марія Потоцька продовжує нарощувати промислові «м’язи». Насамперед стає керівницею заводів, «суміжних» із цукровиробництвом. Так, за станом на 1884-й вона орендує Славутську паперову фабрику. Адже десь треба було брати обгортковий папір для рафінаду, який продавався у «головах», «плитках» і «кусках».

А ще Марія, на яку казали «Альфредова», впритул взялася за винокуріння (із відходів цукрозаводів виходив чудовий спирт). Коли петербурзький економіст Суботін улітку 1887-го проїжджав залізницею Брест – Київ повз Шепетівку, то у своїх подорожніх нотатках зазначив, що в містечку «є досить великий винокуренний завод графині Потоцької».

Насправді ж їй тоді належало кілька таких підприємств, і не лише у «нашому» Заславському повіті, але у Старокостянтинівському, Кременецькому, Новоград-Волинському повітах. Так, у селі Малі Пузирки жінка керувала заводом із «викурювання» спирту № 245. Подібні виробництва їй належали у Чепелівці, Цеценівці, Сторожеві, Суємцях. Винокурні Потоцької продукували спирт і на Поділлі – у селі Пчільне Гайсинського повіту та селі Баланівка, що на Ольгопільщині. 

Також сферою зацікавлення «Альфредової» стало виробництво цегли. У першій половині 1880-х в середньому на рік у маєтку Антонінах випалювалося 200 тисяч штук цегли. Ще одна цегельня (з таким саме обсягом виробництва) їй належала у Стенжаричах Володимир-Волинського повіту… 

…Оскільки чоловіка Марії Альфреда Потоцького, відомого на той час політичного діяча Австро-Угорської імперії, у 1875 році призначають намісником Королівства Галичини та Лодомерії, подружжя замислюється над тим, як облаштовувати «сімейне кубельце» ближче до імперської столиці Відня.

Марія та Альфред запрошують архітектора з Франції. У Львові той береться зводити величну споруду в стилі французького класицизму. З тих пір пані Альфредова все частіше «пропадає» у Галичині, а до Антонін навідується вкрай зрідка, переважно влітку.

Жінка не лише облаштовує нове житло різноманітними предметами інтер’єру (перевезла туди навіть творіння улюбленого французького скульптора – погруддя себе та чоловіка), але й запроваджує нові цікаві звичаї. Зокрема, як згадували сучасники, багатьом представникам аристократичних родин сподобалося учащати до «Альфредової» на новорічні бали. Їх вона, вперше у Західній Україні, починає проводити у своєму новому будинку щороку.

А тим часом повне завершення будівництва розкішного палацу Потоцьких у Львові затягується. 1889 року Альфред раптово помирає у Парижі, тож всі відповідні турботи «падають» на плечі дружини Марії. Їй береться активно допомагати син Роман.

А от інший син, Юзеф Альфред, «укорінюється» на Шепетівщині. Заодно починає «вдосконалювати» родинний маєток у Антонінах. Адже, внаслідок розподілу Острозької ординації та інших змін, пов’язаних зі смертю батька, на початку 1980-х Шепетівський ключ, підприємства та земельна власність (загалом близько 63 тис. гектарів) переходять саме йому, останньому нащадку волинської гілки Потоцьких.

На цьому насичена подіями «шепетівська» сторінка життя його матері – Марії Клементини Потоцької – закінчується. Вона доживає віку в Львові, де й помирає у 1903 році.

Володимир КОВАЛЬЧУК.

Залиште Ваш коментар
Перевести