У новорічно-різдвяні дні наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття на Шепетівщині, Волині та Поділлі, судячи з публікацій в газетах «Рада», «Dziennik Kijowski» й «Кіевлянинъ», неабияк вирувало життя.
Звичаю встановлювати у домі зимове хвойне деревце серед «дореволюційних» селян не існувало. Згадаймо, приміром, як «екзотично» виглядали запросини на «панську ялинку» для героїв однойменного оповідання Остапа Вишні. Не менше здивувався й Яким – персонаж твору Михайла Коцюбинського «Ялинка», коли посланець пана запропонував йому «грубі гроші» за струнке деревце, яке росло в садку. Навіть 1918-го, коли вчителі школи у селі Заболотному на Поділлі встановили «громадську» лісову красуню, «ще за день сходилися люди, щоб оглянути «дивину».
Втім, оскільки зустріч Різдва з ялинкою, яка освітлена вогнями, поступово ставала «трендом» серед мешканців великих міст, чудернацький звичай поступово «проникав» і у провінцію. Тож коли шепетівський цукрозаводчик, граф Йосип Потоцький наприкінці останнього місяця 1902 року заїхав у справах до Києва, вирішив зупинитися у «Гранд-готелі». Десятки грошовитих людей з різних довколишніх губерній 25 грудня там мали звичку зустрічати Різдво Христове. «Електричну ялинку» встановлювали у зимовому саду готелю. Обідні столики біля неї треба було замовляти у конторі заздалегідь.
Під час таких зимових «урочистих вечерь» грав музичний оркестр (а іноді одразу й два). Багато років поспіль на імпрези запрошували страшенно «модного» (а нині добряче забутого) румунського скрипаля Жана Гюлеска.
Чи дорого коштували ялинки? Так. Адже, за повідомленням київської газети, у новорічно-різдвяні дні 1907 року вони продавалися на базарах міста за ціною від 2-х до 4-х карбованців за одну. Для порівняння, сезонним працівникам цукроварень у ті часи платилося по 20–30 копійок за робочий день. Втім, ялинкові електрогірлянди вартували ще дорожче. Ціна на них сягала 15-ти карбованців за «комплект».
Проте буде помилковим вважати, що на Різдво та Новий рік пересічні жителі (як-от у таких маленьких провінційних містечках як тодішня Шепетівка) нудьгували. Їхнє життя було тісно пов’язане з релігійними святами «новорічного циклу». Люди активно відвідували церкви, колядували, щедрували.
Приміром, коли 6 січня 1913 року в одному з сіл на Поділлі святили воду на річці, під лід провалилося багато людей, в тому числі й «священник з Євангелієм і хрестом». У Андрушівці на Волині працівники цукроварні Терещенка на початку 1911 року відроджували традицію виконання українських колядок (бо на той момент вони уже «позмішувалися» з російськими церковними піснями).
Цікаво, що у грудневій та січневій пресі кінця ХІХ – початку ХХ століття суттєво побільшало новин про усілякі незвичні події та придибенції. Так, справжня побутова трагедія трапилася у селі Новоселиці на Старокостянтинівщині 1903 року. Там, у ніч на 30 грудня, селянин «розрубав на малі шматочки» вдову з дворічною дитиною, бо жінка «не відповіла йому взаємністю».
У переддень Різдва 1897 року до багатого мешканця, що жив на околиці Проскурова (теперішній Хмельницький), навідався оригінальний аферист. Йому вдалося переконати візаві, що є його двоюрідним братом і недавно отримав спадок. Випросивши «на дорогу» за цими грішми до Києва кількасот карбованців, пройдоха-аферист безслідно зник.
Резонансна пожежа «розбудила» сонну Славуту одного новорічного дня 1898-го. Однак, не дивлячись на сильний бій церковних дзвонів, ніхто із членів місцевої пожежної команди на ліквідацію займання не виїхав. Спокійно «відпочивав» і керівник пожежників – так званий брантмейстер. Споруда, оточена натовпом роззяв, палала як факел.
До речі, 1 січня 1908 року в Славуті подібним чином згоріла двокласна початкова школа.
Ну, а ще на початку 1912-го Шепетівка й Полонне потерпали через великі снігопади та пов’язані з ними неприємні події. Оскільки керівництво Південно-Західних залізниць не «пригнало» належної кількості парових снігоочищувальних машин, через глибокі сніги «до весни» зупинилося спорудження нової залізниці Шепетівка–Кам’янець-Подільський. Поблизу станції Шепетівка знайшли й «жертву» незвичної віхоли – напівзамерзлого сторожа Івана Тарактія.
Володимир КОВАЛЬЧУК.