На цей фільм у післявоєнній Шепетівці не можна було дістати квитків, глядачі стояли навіть у проходах між рядами. А найбільшими ласощами в ті часи вважалися пиріжки з начинкою із цукрового буряку та карамельки-подушечки з какао. Про реалії повсякденного життя в нашому місті у 1930-х – 1940-х роках розповіла 89-літня пенсіонерка Євгенія Антонівна, котра мешкає у мікрорайоні Косецькому.
Місце народження нашої співрозмовниці – Полонщина. В Шепетівці «опинилася» ще дитиною, перед початком Другої світової війни. Оселилася з мамою й татом «по-сусідству» із міським парком культури та відпочинку. Як стверджує, у хаті, де колись жили репресовані радянською владою.
Батько Євгенії Антонівни служив у міліції, відділ якої знаходився у центрі міста, неподалік базару. Тож наша співрозмовниця ще 6-річною неодноразово носила йому на роботу домашні обіди, приготовані мамою-домогосподаркою. Досі пам’ятає той борщ і вареники, які поспішала «доставити» ще тепленькими, перестрибуючи через сходинки, що вели до входу в міліцейський будинок.
Після закінчення радянсько-німецької війни 1941–1945 років навчалася у школі № 1. Бачила, як «гнали» чоловіки з гвинтівками на відбудову шепетівського залізничного вокзалу півсотні німецьких військовополонених. Врізалося їй у пам’ять, що усі вони крокували у новеньких, немов «учора» придбаних, черевиках.
Оскільки батько Євгенії Олександрівни побував у німецькому полоні, після війни його назад до міліції не прийняли. Але зумів влаштуватися на «артбазу». Ну а мамі знайшлося місце у їдальні, що працювала поблизу готелю на вул. Карла Маркса.
Післявоєнні спогади жінки рясніють цікавими деталями. Була тоді молода та метка, тож батьки їй доручали бігати по шепетівських магазинах і стояти у чергах за хлібом, який тоді продавався за спеціальними паперовими картками.
Коли Євгенія заходила на базар, то, попри труднощі з продовольством у місті, хотілося поласувати чимось смачненьким. Це зараз у таких випадках можна будь-де купити морозиво, чіпси, соняшникове насіння чи шоколадку, а тоді дітвора та молодь залюбки купувала на ринку «з рук» житні пиріжки із солодкою начинкою, зробленою з тушкованих цукрових буряків. Коштувало таке «задоволення» 5 післявоєнних карбованців. А ще по крамницях продавалися недорогі карамельні подушечки, посипані какао.
Як випадав вихідний, любила Женя з подругами бігати у міський кінотеатр. Заклад, який носив ім’я Миколи Островського і розміщувався приблизно у тому приміщенні, де нині супермаркет «Щедрослав», не мав відбою від відвідувачів. На деякі кінофільми не можна було дістати квитків.
– У таких випадках ми ходили біля кінотеатру і запитували у людей, чи не мають лишнього квиточка. Інколи дозволялося переглядати фільми стоячи у проходах між рядами. О, а які чудові картини тоді демонстрували! «О 6 годині вечора після війни», «Безприданниця», «Чапаєв»… Здебільшого – воєнні, пригодницькі й про кохання, – пригадала пенсіонерка.
У фойє кінотеатру продавалося морозиво. Щоправда, коштувало воно стільки, що у Євгенії на нього не вистачало грошей.
Ще одним улюбленим місцем дозвілля нашої співрозмовниці був міський парк. У 1950-х роках він славився танцмайданчиком.
– Людей у парку було стільки, немов на базарі. Уся молодь там відпочивала. А зараз коли не зайду – нікого немає, – каже бабуся.
Саме там, на танцях, пані Євгенія познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. 1962 року вони побралися, стали подружньою парою.
Жінка згадує, як приблизно у ті часи, на початку 1960-х, дуже хотілося купити лаковані туфлі-човники зі шкіри, прикрашені бантиками – останній «писк» взуттєвої моди. Але на таке не завжди вистачало навіть цілої зарплати. Тож довелося декілька місяців збирати необхідні кошти зі своїх скромних заробітків працівниці цукрокомбінату. Але таки добилася свого – омріяне взуття придбала…
Приблизно з 10-річного віку, ще тоді, коли вузькоколійкою біля Шепетівки «бігали» паровозики-«кукушки», доставляючи на залізничний вузол дерев’яні колоди, Євгенія почала учащати до лісу. Збирала гриби, ягоди, різні лікарські трави, а потім дещо з того всього продавала на базарі. І так сталося, що це увійшло у звичку. Навіть до сьогодні Євгенію Антонівну можна частенько побачити на ринку із різноманітними дарами лісів. Можливо це і є секретом її довголіття – незабаром старенька «розміняє» дев’ятий десяток літ свого життя.
Володимир КОВАЛЬЧУК.
Фото ілюстративне.