ГОЛОВНА СТОРІНКА СуспільствоОсобистості Обличчям до вогню

Обличчям до вогню

13 переглядів

Вогонь і попелище Чорнобиля залишили нам незагойну рану і біль пам’яті. А його зона і досі мовби пульсує, і через десятиліття раз по раз прагне нагадати про «приспану» й приховану у саркофазі та довкіллі небезпеку.
І цього року знову вогненні рубежі Чорнобильської зони, які спричинила людська недбалість, нагадали про її «стронцієво-цирконієву» біографію. І знову, як і тридцять чотири роки тому, небезпеці протистоять наші вогнеборці.

Для лотівчанина, ветерана пожежної служби Миколи Мирончука цей рік — особливий. Насамперед тим, що приніс ювілей­не 55-річчя, а ще й іншу круглу дату – якраз минуло тридцятиліття від завершення його чорнобильської вахти.
Як розповідає Микола Миколайович, пожежником він став практично напередодні чорнобильської катастрофи. Якраз відслужив строкову службу в армії, під час якої визріло переконання, що буде вогнеборцем. Відтак пройшов комісію і вже у березні 1986-го у складі пожежної охорони проходив стажування. А далі відбулися усім відомі події.
У перших числах травня у стронцієве пекло Чорнобиля вирушили перші шепетівські пожежники-ліквідатори. А згодом наші земляки разом із вогнеборцями усієї країни несли безперервну вахту на рубежах протистояння з приборканим «мирним» атомом.
І в цьому керувались почуттям обов’язку, бо, як казали: хто, як не ми? Адже на кону було життя усього сущого…
— Відбути на чорнобильську вахту мені випало у листопаді 1989 року. З Шепетівки був лише я. У Києві зібрались такі ж посланці з усієї України. Нас посадили в автобуси і ми вирушили у бік Чорнобиля, через КПП «Дитятки», смт. Іванків, — розповідає Микола Миколайович Мирончук. — Після того як усіх переодягли, розподілили кого куди. Нашому караулу, який нараховував 21 пожежника, припало місце пос­тійного чергування безпосередньо біля 4-го енергоблоку, який був уже «одягнутий» у саркофаг. Проживали там же, у Чорнобилі, в одному із залишених гуртожитків.
— Щодня наше відділення пожежним автомобілем виїжджало до «свого» місця і ставало біля гідрантів за номерами 27 та 28. Це за 30 метрів від 4-го енергоблоку. Також здійснювали об’їзд території, водойм. Словом — несли бойове чергування, — продовжує розповідь рятувальник-чорнобилець. — Контроль за опроміненням ми особисто не вели. Та й підходящих дозиметрів у нас не було, хіба що армійський, доволі примітивний. Проте вплив радіації відчували добре — пекло у горлі, у багатьох було запаморочення, хоча на це ніхто не звертав увагу. А особливих засобів захисту не було. Правда, спершу користувалися так званими «пелюстками». А загалом використовували свою звичну пожежну форму. Що ж до харчування, то воно було посилене, зокрема нам давали фрукти, шоколад тощо.
Як пригадує Микола Мирончук, у ту пору зима у Чорнобилі видалась такою ж, як і минула, — сухою й безсніжною. Тож з настанням весни зона відчуження запалала. І причиною цьому став людський чинник. Адже багато хто з місцевих відселених мешканців, не дочекавшись обіцяних благ від держави, повернувся до рідних порогів. А без людей села й поля за кілька років уже встигли вкритись товстим шаром сухостійної трави. Тож горіло усе, вигоряли цілі масиви лісу та села. Тоді й не дозволялось надто ходити, бо дуже «фонило». Як і зараз, головним нашим завданням тоді було — не допус­тити, щоб вогонь підібрався близько до ЧАЕС.
Чорнобильська вахта нашого земляка тривала до 23 квітня 1990 року. На прощання відбулись урочистості, на яких Микола Мирончук за доблесну службу був нагороджений грамотою. А далі було повернення у лави вогнеборців своєї, шепетівської, пожежно-рятувальної частини, де прослужив до виходу на пенсію у 2004-му.
А через якийсь час у Чорнобильській зоні йому довелося побувати ще раз. Правда, уже у якості туриста. Головне управління ДСНС у Хмельницькій області організувало тур для своїх ветеранів-ліквідаторів місцями їхнього героїчного минулого, який збігся з тридцятими роковинами Чорнобильської трагедії.
Не без хвилювання відбулася зустріч з побратимами по чорнобильській вахті. Згадали Олександра Хоменка — начальника їхнього караулу, а згодом начальника загону. На жаль, він передчасно пішов у засвіти.
Побував, каже Микола Миколайович, і біля нового саркофагу, і у стінах своєї чорнобильської частини, де зустрівся із своїм товаришем Володимиром Нетесою, який, як виявилося, продовжив там службу. Разом згадали й свій пожежний «інтернаціонал» — товаришів з багатьох куточків країни: Миколу Гончаренка з Кіровограда (нині – Кропивницький), Павла Пальчевського з Чорнобильського району, Миколу Галкіна з Гуляйполя, що на Запоріжжі (він був командиром відділення), Миколу Стороженка з Кіровоградської області, Івана Буркала з Донеччини та багатьох інших.
Звісно, ностальгію за бойовою юністю огортав і смуток від побачених змін. Адже Чорнобильську зону за час її існування уже добряче полонив ліс. Та й багатьох сіл не стало. Проте вражень (як старих, так і нових) вистачає й досі. Адже ліквідаторів Чорнобиль «тримає» усе життя. І багатьох передчасно забрав у вічність…
Пам’ятаймо про них. Саме ціною їхнього життя ми маємо власне. Чорнобильський дзвін не змовкає.
Володимир НИТКА.

 

Залиште Ваш коментар
Перевести