Я їздила зустрічати Різдво до дітей. Прийшла напередодні увечорі на шепетівський залізничний вокзал і побачила там такий безлад, що мій передсвятковий настрій дуже зіпсувався. Колись (за часів Георгія Кирпи) вокзал був у ідеальному стані, а зараз він став прихистком для місцевих безхатьків. Хто не заходив із пасажирів, проводжаючих до приміщення вокзалу, всі обурювалися побаченим.
Я нарахувала близько 8 безхатченків. Одні сиділи, спали на стільцях, інші облаштовувалися відпочивати прямо на підлозі. Було таке враження, що вони тут проживають. До відправлення мого потягу було чимало часу, тому я ходила з пів години залами для пасажирів, поки знайшла вільне чисте місце. Переважно вони були брудні, мокрі від сечі, приміщенням вокзалу розносився туалетний сморід.
Одна жінка сиділа у кутку і дуже чухалась. Вочевидь, що у неї були воші. Деякі безхатьки сварилися між собою, дуже лихословили. А один «бомж» справляв нужду, сидячи у кріслі… І ніхто їх не втихомирював, не виганяв із приміщення, аби пристойні громадяни могли спокійно чекали на свої потяги.
Додому поверталася з іншого вокзалу (в Одеській області). Там було чисто, побачила лише одного чоловіка у чорній рясі з багатьма клунками. Він нагадував тих, що мандрують монастирями. Ось така велика різниця між двома вокзалами української залізниці.
Раніше у нас подібного безладу ніколи не було, тому що за порядком стежили лінійні правоохоронці. Тепер цього відділу поліції, на жаль, на вокзалі немає. Ось тому таке тут і коїться. Але вокзал — не місце для безхатьків.
Ганна БЕВЗ,
пенсіонерка, шепетівчанка.