У День Збройних сил України, 6 грудня, у музеї М.Островського відбулася зустріч з медпрацівниками, які були на передовій. Головними героями стали лікар-анестезіолог Шепетівської ЦРЛ Олег Довгань та завідувач Ленковецькою амбулаторією загальної практики сімейної медицини Віктор Климчук.
«Ті, хто рятують життя: історії медиків із зони АТО» — саме таку назву отримала неординарна лекція для студентів Шепетівського медичного училища, яку організувала науковий співробітник установи Лідія Юхимович.
З початком неоголошеної війни на Сході України шепетівчанин Олег Довгань жодного дня не вагався у тому, йти чи не йти на війну. Особливо тоді, коли почали гинути солдати і багато їх помирали через ненадання їм вчасно медичної допомоги. Медики на передовій, справді, були на вагу золота. Та все ж робота у ЦРЛ, а вдома — дружина, діти… Це ніби зупиняло.
І тут влітку 2014 року у Шепетівку прийшла трагічна звістка про першого нашого загиблого земляка – підполковника Ігоря Ляшенка. Якраз тоді Олег Довгань чергував на «швидкій» і йому довелося супроводжувати ту гірку церемонію. Вона залишила рану у серці медика.
У січні 2015 року анестезіолог отримав повістку за четвертою хвилею мобілізації. У той час було зібрано 360 лікарів-патріотів з усієї України. Серед них були головні лікарі, завідувачі відділеннями, доктори медичних наук тощо.
Навчання проходило на базі боєприпасів, що на Житомирщині. Військові медики жили у казармах, вивчали, так би мовити, «суху» теорію. Та неабияку практику отримали від волонтерів за проектом «Захист патріотів». За п’ять днів американські та австралійські інструктори навчили медиків поводженню на передовій під час вибухів, залучали їх до постійних тренувань, тобто робили з медиків універсальних солдатів, які і життя можуть врятувати, і зброю зарядити.
— Після цього почалася відправка у зону АТО. Нам, звісно, обіцяли, що ми будемо на третій лінії оборони, а то й узагалі працюватимемо у госпіталях. Однак це були лише слова, — розповідає лейтенант Олег Довгань. — Я потрапив на передову навесні 2015-го і був призначений начальником медичного пункту, у якому був і завідувачем, і лікарем, і медбратом, і санітаром…
Спеціалізованого транспорту не було, тому виїздили за потреби на військовій техніці.
— Медик у зоні АТО справді стає універсальним солдатом. Доводилося бути і водієм, і стріляти у відповідь, — додає Олег Миколайович.
Перебуваючи у зоні АТО, у складі 30-ї окремої механізованої бригади, він цікавився ремонтом техніки, заряджанням артилерійських установок.
Пригадує, коли стояли у с. Васюківці поблизу м. Бахмута (Артемівська), то його приємно вразили самі мешканці. «Це село, у якому жили патріоти. Половина села — татари, а інша — переселенці з Чорнобильської зони», — зауважує наш земляк.
Наступного разу шепетівчанин поїхав на війну у грудні 2016 року у складі Першого добровольчого мобільного шпиталю. І знову потрапив до «рідної» 30-ї бригади, у другий батальйон. На відміну від попереднього перебування на передовій, цього разу у розпорядженні медиків була сучасний автомобіль «швидкої допомоги» з рентгенівською установкою та іншим медичним обладнанням. Дислокувалися у с. Новотроїцькому.
— Пригадую, як по рації надійшло повідомлення про пораненого з контузією. Треба було їхати уздовж кар’єра дорогою, яку простежують сепаратисти, бо неподалік був окупований Докучаєвськ, — розповідає Олег Довгань. — На щастя, вдалося швидко проскочити і не потрапили під обстріли.
Торік Олег Довгань на місяць знову поїхав на Схід країни. Був у с. Теремчуці під Донецьком. Тоді мала місце складна ситуація з пораненим — куля пройшла крізь весь таз. Здавалося б, для медика нічого надскладного. Проте три години військові не могли евакуювати бійця. Звісно, кровотечу, як кажуть, ніхто не зупинив.
Чоловік був практично на волосині від смерті, однак народився у сорочці. Разом зі своєю колегою Олег Довгань надали військовому першу невідкладну медичну допомогу і доправили пацієнта у госпіталь, де того вдало прооперували.
Лікар-анестезіолог у розмові з нами зізнається, що у душі багато разів прощався з життям та все ж виїжджав на чергування, рятував людські життя і його відзнаки «За врятовані життя», «За участь в антитерористичній операції», «За сприяння Збройним силам України», — неабияке тому підтвердження.
Згодом до розмови з майбутніми медиками у невимушеній атмосфері долучився Віктор Климчук. Ротації цього молодого чоловіка у зону бойових дій розпочалися з 2015 року. Прибувши тоді до Лисичанська у складі медиків Першого добровольчого мобільного шпиталю, лікаря направили у населений пункт Дєнєжнікове неподалік Новоайдара, що на Луганщині, допомагати місцевому населенню. На той час у районі залишилося семеро медпрацівників. Там ленківчанин працював два тижні. Потім його перевели у Трьохізбенку, у так звану «сіру зону».
— Єдине, що відділяло нас від сепаратистів, – річка Сіверський Донець, — продовжує розмову захисник. — Там, відповідно, обстрілів не було. Насамперед, для Віктора Климчука потрібно було заслужити довіру місцевого населення, тож доводилося ходити по хатах, запитувати, чи не потрібна комусь медична допомога. І, за словами нашого земляка, уже після тижня їхнього перебування російськомовні мешканці навіть почали розмовляти українською мовою.
На той час у «сірій зоні» стояла славнозвісна 95-та бригада. Уся територія була надзвичайно небезпечною. Кругом усе заміновано, ходити можна було винятково по протоптаним стежкам. «Нині уже там навіть попереджувальних знаків немає. Довго доведеться працювати, аби розмінувати землю», — додає Віктор Климчук.
Ще дві ротації сільського лікаря на фронт теж у складі «медевака» відбулися у 2016 році — у населені пункти Біловодськ та Новотроїцьке. Стріляли там, здебільшого, увечері — з 21-ї до 23-ї години. Було чимало поранених, яким надавали першу медичну допомогу на місці, а при потребі їх відправляли до медичної роти у м. Волновасі або у госпіталь селища Володарського.
— Був такий випадок, коли хлопцеві з 28-ї механізованої бригади дивом вдалося вижити від кулі снайпера. Поранення отримав у голову. Куля вийшла через щоку. Юнака ми стабілізували і транспортували у медичну роту, — ділиться спогадами Віктор Климчук.
У березні 2017 року Віктор Климчук разом з товаришами по службі базувалися на КПП «Новотроїцьке» (на трасі Маріуполь–Донецьк). Там надавали допомогу місцевому населенню. Лікар зазначає, що попри обстріли на тій території залишилося багато жителів – і пенсіонерів, і молоді, яким нікуди було податися. Між териконами селяни обробляли землю. Влітку збирали полуниці, овочі, фрукти. Звісно, вони піддавалися російській агітації, адже телеантени «ловлять» тільки два канали — і обидва російські.
Олег Довгань та Віктор Климчук принесли на зустріч до музею багато цікавих речей, які були з ними у зоні проведення АТО/ООС. Так, експозиція поповнилася новими експонатами — прапором, фотокартками з передової і, безперечно, аптечками. Світлини медиків у експозиції «Борці за Україну» розташовані на видному місці, бо саме вони щохвилини рятують наших захисників.
На знімку: Віктор Климчук та Олег Довгань разом з колегами з «медевака».
