Мій співрозмовник — Олександр Юрін, підполковник, командир стрілецького батальйону, який нині дислокується у Донецькій області. Знаю його досить давно. Він шепетівчанин, навчався і закінчив середню школу №5, обрав професію військового, служив у ЗСУ.
Ближче познайомилися, коли ніс службу у Шепетівському військкоматі. Це був 2014 рік. Росія тоді уже анексувала Крим, розпочала захоплення Донбасу. Невдовзі майор Юрін добровільно поїхав на Схід, де брав участь в АТО у Луганській області.
У 2019 році звільнився у запас. Але довго не зміг, як кажуть, сидіти вдома, без діла. Якраз у НВК № 3 (школа – військовий ліцей) була вакансія викладача предмета «Захист України». І уже з 1 вересня того року чоловік навчав учнів військовій справі, розповідав про те, як важливо вміти захищати себе, свою родину, Батьківщину, грамотно володіти зброєю, бути витривалим і фізично досконалим.
— Кожне заняття, кожен урок з ліцеїстами Олександр Миколайоич проводив професійно, як військовий, змістовно, патріотично, на найвищому рівні, — розповідає директорка НВК № 3 Лілія Бабак. — З ним було легко працювати. Вчителі, особливо жінки, почувалися захищеними. Він завжди підтримував, допомагав. Був дисциплінованим, толерантним, мудрим та ініціативним, моральним авторитетом.
Під керівництвом начальника військового ліцею Юріна наші учні вперше у центрі Шепетівки, на площі імені Шевченка, приймали обітницю ліцеїста військової справи. Ті урочистості, шикування вихованців нам запам’ятаються на все життя.
Учні любили Олександра Миколайовича і поважали за принциповість, справедливість, доброту і розуміння. Бо він знаходив підхід до кожного, підказував і підтримував, давав мудрі настанови, як батько.
Коли 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення росії, Олександр Миколайович сказав, що тепер його місія — захищати Україну на фронті.
Не так давно, під час короткої відпустки, він навідався у школу. Не змінився, лише помужнів. Тепер по-батьківськи опікується своїми бійцями. Нехай його і усіх наших незламних захисників береже Всевишній.
Ми між собою у колективі говорили: «наш Миколайович». Поки працював у закладі, разом відстоювали право на існування нашого військового ліцею. Бо викладач Олександр Юрін був переконаний, що діти мають навчатися військової справи у непростих умовах сьогодення, коли постійно існує загроза вторгнення росії. Він був на Сході і завжди казав, що путін не зупиниться.
А випускникам після закінчення ліцею не обов’язково ставати військовими. Проте отримані навички, обізнаність і компетентність завжди стануть їм у нагоді у дорослому житті.
У розмові зі мною (пізно увечері) підполковник Юрін був небагатослівним. До речі, він командує батальйоном з 19 квітня 2023 року. Зі своїми бійцями побував у багатьох «гарячих» точках на Донеччині. Зокрема, тримав оборону на Лиманському напрямку, на околицях Часового Яру.
— На війні піхоті чи не найважче. Хоча нині забезпечення озброєнням підрозділу значно краще, ніж було торік і у 2022 році. Але не вистачає людей, вмотивованих бійців, — розповідає Олександр Юрін — Поповнення не завжди готове витримувати усі поневіряння окопного життя. Але навчаємо, пояснюємо, опікуємося. Для мене, як командира, найважливішим є зберегти життя кожного бійця. Хоча бувають втрати. І тоді нестерпно боляче. Особливо у розмові з рідними полеглого воїна…
Атаки рашистів іноді не припиняються ні вдень, ні вночі. Ідуть хвилями, одна за другою. Днями відбили ворожий наступ. Тоді на полі бою загинуло до 40 росіян. Але у них, як мовиться, гарматного м’яса вистачає. Вони часто навіть не забирають своїх загиблих.
За два з половиною роки війни довелося побачити і пережити багато. Скільки усього знищили, зруйнували окупанти… У містах і селах жили люди, трудилися, будували, мріяли, одружувалися, ростили дітей, а кремлівські зайди усе забрали, вбивали, руйнували до випаленої землі. На жаль, війна має нелюдське обличчя…
У бойовому підрозділі Юріна багато хлопців з Івано-Франківщини. Вони також шанобливо називають його «Миколайовичем», бо він їм і батько, і побратим, і командир.
Торкнулися і теми допомоги волонтерів, земляків для батальйону.
— Стрілецької зброї нам вистачає, — говорить Олександр Миколайович. — У нас часто виникають проблеми із транспортом. Через обстріли, ворожі дрони він виходить з ладу. Без авто не можливо вчасно доправити пораненого бійця до стабілізаційного пункту, аби надати медичну допомогу.
Тому неоціненну підтримку отримуємо від шепетівчан на чолі з волонтеркою Оксаною Мартинюк–Саясіною, від підприємця Юрія Поліщука. Часто на допомогу приходять педколективи НВК № 3, Плесенської гімназії, Шепетівського ліцею № 2 (де, до слова, працює вчителькою дружина офіцера — Олена Анатоліївна). Відгукується на запити захисників і міський голова Віталій Бузиль.
Розуміємо, що усі втомилися від виснажливої війни, хочуть миру. Але, на моє переконання, мир нам був потрібен значно раніше. А тепер нам усім потрібна лише перемога. Заради майбутнього наших дітей і онуків, наступних поколінь, які мають жити у щасливій, вільній Україні. А прощення російським окупантам ніколи не буде, лише розплата за злочини і покарання.
…Олександра Юріна у Шепетівці чекають мама Людмила Анатоліївна, дружина Олена, а у Києві — донька Валя і син Саша. Коли випадає хвилька вільного часу і є зв’язок, по черзі старається усім зателефонувати, почути рідні голоси, заспокоїти, особливо маму. Навіть після чергового штурму орків каже: «Тут спокійно, бо далеко від передової. Не хвилюйтесь. Усе буде добре…».
Нехай так і буде, шановний пане підполковнику.
Удачі Вам і усім оборонцям рідної землі!
Спілкувалася Світлана МОРОЗ.
На знімках:
Олександр ЮРІН біля м. Лиману;
зустріч з однокласником, підприємцем Євгеном Чорним;
під час поїздки на Схід волонтерки Оксани Мартинюк–Саясіної.