Уже вдруге Олександра Котлярова зустріла Новий рік далеко від рідного міста. Її життя дуже змінилося, як і в усіх вимушених переселенців. Однак відчай та зневіра не зламали жінку. Попри щоденні сімейні клопоти Олександра знаходить час, аби зробити внесок у спільну справу — наближення Перемоги.
У Краматорську зростала та навчалася. Її рідне місто славилося не лише машинобудуванням, а й дивувало мальовничими краєвидами.
«Відпочивали на березі річки, прогулювалися ландшафтним парком і, звісно ж, працювали. Жили добре та щасливо», — пригадує Олександра.
У рідному місті зустріла судженого Олександра Ліберцева, який служив на Донбасі, і з ним пов’язала свою долю. Хоча жили поряд із війною, але не відчували страху. Вірили, що майбутнє буде мирним і щасливим. Головною та радісною подією для подружжя стало народження сина Захара.
Перебуваючи у декретній відпустці, Олександра захопилася кондитерською справою, а заохочували її двоє синів та чоловік. Вони народилися у січні. Для кожного іменинника вона готувала святкові торти, вигадувала щось цікаве, прикрашаючи солодкі подарунки, старалася, щоб були смачними.
А ще їй сподобалося випікати імбирні пряники. Хист до образотворчого мистецтва знадобився, коли розмальовувала медові солодощі кольоровою глазур’ю.
В Олександра Ліберцева 16 лютого 2022 року закінчився контракт. Після сумлінної 20-річної служби він вирішив повернутися до цивільного життя. Однак невдовзі розпочалася повномасштабна війна. Краматорськ опинився під постійним вогнем ворога. Вибухи не вщухали, рашисти били і по житлових будинках.
Коли у її квартирі ударною хвилею повибивало шибки, уламки скла розсипалися довкола, тоді їй якнайшвидше хотілося захистити та вберегти синів — 14-річного Тимофія та дворічного Захара.
«Відразу ж, у квітні 2022 року, зібралися у дорогу. Вирішили поїхати на Хмельниччину, у рідне село чоловіка — Пліщин. Сподівалися, що війна невдовзі закінчиться і ми повернемося додому», — розповідає Олександра Василівна.
Та не так сталося, як гадалося. Нелегко було розпочинати життя «з чистого аркуша». Громада села Пліщина підтримала сім’ю переселенців, невдовзі й волонтери почали допомагали, навіть дитяче ліжечко привезли для сина.
Згодом Олександрі, у нелегкий для країни час, захотілося зайнятися корисною справою, реалізувавши своє захоплення випічкою. Коли староста села Тетяна Квітніцька (на знімку праворуч) зібралася їхати у госпіталь до поранених військових, то й Олександра Котлярова вирушила з нею.
— Як справжня чарівниця, наша Олександра напекла солодкої краси, гарно прикрасила торти, а імбирні пряники розмалювала українськими символами та казковими героями, — розповідала Тетяна Вікторівна. — Ще й самотужки приготувала шістдесят плиток шоколаду. Коли ж у палатах роздавала ці солодкі подарунки, то деякі поранені бійці сказали, що залишать собі на згадку як талісман.
Не сподівалася Олександра Василівна, що солодощі подарують воїнам миті радості, а їй — теплі спогади. Хоча, коли вперше зайшла до палати з важкопораненими захисниками, то не могла стримати сліз. Однак зуміла опанувати свої емоції.
— Повсякчасна підтримка захисників, які відновлюють здоров’я у госпіталі, лікарнях, — ще один напрям нашої роботи, — відзначила голова фонду «Неймовірні люди» Руслана Ребекевша–Дем’яненко. — Небайдужі господині стараються приготувати для них домашні страви та випічку. Поранені воїни дякують й за солодощі, які не втомлюється випікати Олександра Котлярова. Їй щодавно вручили посвідчення волонтера. Її донати — не лише смаколики, але й підтримка добрими справами інших напрямів роботи нашого фонду.
Нині майстриня займається виготовленням «енергетичних батончиків» за власним рецептом. Поживних та корисних смаколиків, до складу яких входять натуральні інгредієнти (зокрема, горіхи, родзинки, курага, кунжут, мед), за короткий термін встигла виготовити понад тисячу штук для захисників. Запити на ці ласощі надходять від воїнів.
Тож волонтерка продовжує працювати над черговою партією, а допомагає їй сусідка Тетяна Хмельнича.
Рік, що минув, для Олександри був і складним, і водночас сповненим добрими справами. Віра у Перемогу додає їй сили долати труднощі, наснаги працювати навіть без відпочинку.
«Коли настане мир, хочу повернутися до Краматорська», — мріє вона.
А поки що подумки лине до наймилішого серцю міста, яке ворог так нещадно знищує.
Віра ІСАЧЕНКОВА,
с. Пліщин, Шепетівщина.