За кермом автомобіля провів понад 40 років трудового життя
Якось до редакції у справах зайшов шепетівчанин Олександр Іванович Ігнашин разом зі своїм товаришем Василем Івановичем. Розговорилися. Як зазвичай, йшла мова, про життя-буття, про нічні тривоги, неспокій, втрати на війні.
— А на мою долю випала це вже друга війна, — зауважив Олександр Іванович.
— А скільки ж Вам років, поцікавилася у чоловіка, бо здавалося, що він замолодий на вигляд для дитини Другої світової війни.
— Уже 85 виповнилося, народився 1 березня 1940 року. Батька, Івана Степановича, ніколи не бачив. Забрали його на фінську війну у 1939-ому і пропав безвісти. Ми зі старшим братом Володею виросли напівсиротами. Знаю не зі слів про життя обездолених дітей.
Мама все життя була у статусі солдатської вдови, все чекала з фронту свого Івана.
Тепер дивлюся на сучасних осиротілих дітей і серце кров’ю обливається. Скільки ж ці російські варвари-загарбники горя принесли на нашу землю. Ніколи не буде їм прощення.
Послухала Олександра Івановича і захотілося написати про нього у нашій газеті. А тут ще й Василь Іванович додав, що на таких трудягах тримається світ: доброзичливий, безвідмовний у роботі, завжди готовий підтримати, допомогти. І, поза сумнівом, завдяки таким людям розбудовувалася Шепетівка у 60-90 роках минулого століття.
Мама Олександра Івановича — Віра Стахівна — була вчителькою початкових класів. Сама ростила своїх хлопчиків, змалку привчала до праці, бо надіятися не було на кого. А ще вчила жити по правді і совісті, поважати людей. Спочатку сім’я жила у с. Манівцях Красилівського району, де і народився Саша. А потім переїхали у село Ювківці, за 7 кілометрів від Плужного Ізяславського району, ближче до родичів.
Віру Стахівну згодом призначили директором місцевої школи. Олександр Іванович пам’ятає 1947 рік. Мати самотужки зі своїми малолітніми синами, з допомогою небайдужих односельчан зводила будинок.
— Мама була дуже доброю, освіченою. Її поважали у селі. Вона хотіла, щоб здобули ми освіту, — ділиться спогадами Олександр Іванович. — Брат Володя після школи поїхав у Луганськ, там вчився і став шахтарем.
А я змалку захоплювався технікою. Тому після школи поїхав у с. Гамарню на Полонщині і подав документи у тамтешню автошколу. Успішно закінчив її і отримав спеціальність водія. Там нас вчили не тільки водити автомобілі, а до гвинтика і гаєчки їх розбирати, лагодити. І це мені не раз знадобилося у житті. А тут і служба в армії поспіла. Відправили служити на Кавказ, у м. Баку. І ця служба тривала 3 роки і 2 місяці. Тоді, у 1962 році, у зв’язку з Карибською кризою між срср і США радянські війська були приведені у бойову готовність. Ледь не розпочалася третя світова війна. Приводом стало таємне розміщення радянським союзом ядерних ракет на Кубі. На щастя, американський і радянський лідери змогли домовитися про мирне вирішення. Хрущов наказав демонтувати радянські ракетні установки на Кубі.
Отож, тільки наприкінці 1962 році Олександр Ігнашин звільнився у запас. Приїхав до родичів у Шепетівку, почав шукати роботу за спеціальністю. Були підробітки, а постійне місце знайшов у лісгоспі. Директор Іван Улянович Хоронжук повірив молодому чоловікові і відправив доставити з Саранського автозаводу, що у Мордовії, самосвал, сказав, що на ньому і будеш їздити.
І після цього розпочали трудові будні Олександра Ігнашина. До Шепетівки забрав кохану дівчину Ліду, яка його чекала з армії у с. Ювківцях. Молодятам виділили кімнату при лісгоспі. У 1964 році народився син Сергій.
— Зранку до пізнього вечора був за кермом свого самосвала. Доводилося різні вантажі перевозити, — розповідає Олександр Іванович. — Якось директор Хоронжук викликав та й каже, що потрібно водія на автомобіль — «літучку», тобто майстерню на колесах. Машини по лісовому бездоріжжю ламаються, то, мовляв, і будеш водіям допомагати ліквідовувати поламки, ремонтувати. Погодився. Дванадцять років їздив, ремонтував. Дружина Ліда іноді ображалася, що рідко вдома буваю.
У нас у 1968 році ще двоє хлопчиків-близнят народилося — Володя і Валерій. Я старався їм увагу приділяти, навчав, щоб все руками вміли робити.
А роботу свою дуже любив і ліс. Згодом працював на потужних «довгомірах». Перевозив ліс, дошки, штахети. Об’їздив майже всю Україну. Тисячі і тисячі кілометрів накрутив спідометр.
І досі іноді сниться дорога, без кінця-краю, і я за кермом.
Особливо любив вранці їхати на вирубку за деревиною. Краса. А на краю табунець кізок пасеться. Почули гул автомобіля і шугнули у ліс.
Пам’ятаю якось біля Мальованки їду, а ж тут на дорозі лось, величний, красивий, глянув у мій бік, зупинився і скочив у хащі.
Саме під час поїздок відчув, що ліс живий. І переконаний, що його треба ой, як берегти.
У 1978 році у родині Ігнашиних народилася четверта дитина — довгоочікувана дівчинка Наталя.
Діти росли у любові, вчилися, допомагали батькам.
Ось тільки з житлом довелося чекати довгенько — лише у 1983 році сім’ї виділили трикімнатну квартиру. Ото радості було і для дітей, і для батьків. Минали роки.
Одружувалися діти, народжувалися онуки. Олександр Іванович разом з Лідією Антонівною чим могли їм допомагали. Доглянули і маму Віру Стахівну. Забрали її до себе з села, бо хворіла ненька. Якось попросила Олександра завезти її у Луганськ, до старшого сина, аби подивитися, як він живе. Але довго там не змогла бути. Все казала, що вдома краще і люди добріші. Боялася, що помре і її поховають на чужині. І таки по приїзду пішла у засвіти…
У 2007 році Олександр Іванович вийшов на заслужений відпочинок. У колективі йому дякували за сумлінну багаторічну працю у лісгоспі.
Як казав онук Ярослав, що його Почесних грамот, подяк вистачить на всю багатодітну родину.
Здавалося б, тільки радіти життю, шістьом онуках, чотирьом правнукам, однак у родину прийшла біда — у 2015 померла дружина Ліда. Олександр Іванович, попри поважний вік, тримається, уважно стежить за подіями, новинами., хвилюється. Адже його близькі, знайомі воюють, боронять рідну землю. І він надусе хоче дочекатися перемоги і справедливого миру для України.
А ми, у свою чергу, зичимо для довгожителя здоров’я, добробуту і здійснення нашої спільної мрії — перемоги над російськими окупантами.
Світлана МОРОЗ.
На знімку: Олександр Іванович Ігнашин,
березень 2025 рік.