ГОЛОВНА СТОРІНКА ГОЛОВНІ НОВИНИ Олексій Берест — людина героїчної долі

Олексій Берест — людина героїчної долі

68 переглядів

У радянські часи кожному школяреві були відомі імена Михайла Єгорова та Мелітона Кантарії – Героїв Радянського Союзу, які підняли червоний прапор над Рейхстагом. Однак був ще й третій, безпосередній учасник цієї великої події — молодший лейтенант Олексій Берест, якого обійшла найвища нагорода СРСР. Доля героя десятиліттями замовчувалася комуністичним режимом і до 2005 року ігнорувалася українською, а до сьогоднішнього дня фактично ігнорується російською владами.
Хто він, молодший лейтенант Берест? Чому про нього воліли не згадувати на урочистостях з нагоди святкування Днів Перемоги? З якої причини прізвище героя не потрапило до шкільних підручників історії?

Народився Олексій Берест 9 березня 1921 року у с. Горяйстівці Охтирського району, що на Сумщині. Родина жила бідно, але була великою. Батьки, Прокіп Ничипорович та Христина Вакулівна (Вакумівна), окрім Олексія, мали ще п’ятнадцятеро (!) дітей.
У роки голодомору 1932-1933 років половина з них померла. Така ж гірка доля спіткала і батьків Олексія. Отож у віці 11 років Олексій Берест залишився круглим сиротою. Ним опікувалися старші сестри – Катерина та Марина. Не жили, а виживали.
З п’ятнадцяти років Олексій працює у колгоспу. З’являються перші заробітки. У 1937 році здійснилася його мрія — він закінчив курси трактористів та пішов працювати до Чупахівської МТС. Тут з’ясувалася одна деталь: коли Олексій йшов на навчання, він «прибавив» собі два роки. Тому й сьогодні є плутанина у документах. В одних він 1921-го, в інших — 1919 року народження.
У жовтні 1939 року хлопець пішов добровольцем у Червону Армію. Брав участь у радянсько-фінській війні, був зв’язківцем. Згодом торує вогненні дороги німецько-радянської війни. У 1942 році Олексій став командиром відділення.
У грудні 1943 року його відправляють на навчання до Ленінградського військово-політичного училища, що знаходився у м. Шуї. Старшого сержанта Олексія Береста одразу зараховують на другий курс.
Після закінчення навчання та отримання звання «молодший лейтенант», у вересні 1944 року Олексія направили служити заступником командира з політчастини першого батальйону 756-го стрілецького полку 150-ї стрілецької дивізії Першого Білоруського фронту. Він з боями пройшов Польщу, форсував Одер та брав участь у вуличних боях Берліна.
Кар’єри офіцера Олексій Прокопович так і не зробив, закінчивши війну лейтенантом. Це при тому, що усі його товариші по службі відзначали його мужність та командирські якості. Головна причина полягала у його «норовистому» характері: він не боявся сперечатися з керівництвом, особливо у ситуаціях, коли це стосувалося прос­тих бійців.
Коли розпочалися бої за Рейхстаг, замполіт батальйону 24-річний Олексій Берест добровільно погодився очолити групу прапороносців, до якої, крім нього, входили сержанти Єгоров і Кантарія. Інших не було, адже, напевно, ніхто не хотів ризикувати життям в останні дні війни.
Кремезний, високий на зріст, досвідчений воїн, Олексій Берест йшов попереду і прокладав дорогу прапороносцям. Він першим піднявся на дах і витягнув туди сержантів. Усі троє встановлювали прапор над Рейхстагом. Це сталося 30 квітня 1945 року о 22 год. 50 хв.
Та на цьому бойові пригоди О.Береста у Рейхстазі не закінчилися. Справа у тому, що у підвалах цього приміщення залишалося понад півтори тисячі німецьких солдатів і офіцерів, які не хотіли здаватися. Тоді було вирішено послати О.Береста на переговори, щоб змусити їх капітулювати.
Перемовини спочатку давалися важко, німці не йшли ні на які умовляння. Лише через дві години їх умовили. При виході з підвалу у сутичці з німецькими солдатами Олексій Берест отримав осколкове поранення у ногу. Але 2 травня фашисти все-таки капітулювали і вийшли з підвалу Рейхстагу.
Через місяць, 31 травня 1945 року, Єгорова та Кантарію подали на присвоєння звання Герой Радянського Союзу. Олексія Береста чомусь у цих списках не було.
Пізніше, 3 серпня 1946 року, його повторно подають на найвищу нагороду СРСР. У нагородному листі звертають на себе ключові слова: «Під його керівництвом сержант Єгоров та молодший сержант Кантарія підняли над Рейхстаґом Прапор Перемоги». Проте хтось з вищого командування дав згоду лише на орден Червоного Прапора.
Є багато версій причин не надання Бересту звання Героя. За однією з них проти присвоєння звання був маршал Жуков, який недолюблював політпрацівників.
Ще однією причиною усунення із списку героїв О.Береста дослідники також називають його звинувачення в інциденті, коли під час бою бійці, не розібравшись, підірвали двері та розстріляли приміщення посольства однієї з нейтральних країн.
Згідно з третьою версією Олексій Берест зай­мався переписом килимів, картин, статуй та інших цінностей, які знаходились у «будинку Гімлера», а потім були відправлені до музеїв. Подейкують, що багато з цих трофеїв опинились у деяких воєначальників.
А ще у «будинку Гімлера» в одному із сейфів радянські солдати знайшли коробку із швейцарськими годинниками для генералів рейху, підлеглі яких мали взяти Москву. Олексій Берест же почав роздавати їх бійцям, які брали участь у штурмі «будинку Гімлера». Проте він не дав годинника незнайомому офіцерові, який виявився співробітником СМЕРШу…
Але, найвірогідніше, його не нагородили через небажання вищого керівництва СРСР мати серед героїв-прапороносців українця. Олексій Берест, українець за національністю, явно не вписувався у цю політику.
Можливо, інший би «проковтнув» цю гірку пігулку невизнання, тільки не Олексій Прокопович. Де б він не був — чи у Севастополі, де після війни проходив службу до 1948 року, чи у Ростові-на-Дону, куди згодом переїхав із сім’єю — він завжди розповідав про свої заслуги, намагався довести справедливість листами до вищих органів влади, через що піддавався цькуванню. На нього зводили наклепи, створювали нестерпні матеріальні умови для його родини.
Дійшло до того, що Олексія Прокоповича, який на той момент працював відповідальним за кіномережу у Ростовській області, підступно звинуватили у невеликій нестачі грошей у касі (за яку безпосередньо він не відповідав) і кинули за грати на десять років. Згодом йому, за амністією, термін скоротили удвічі.
Після звільнення Олексій працював простим робітником у сталеливарному цеху на заводі «Ростсільмаш».
А 3 листопада 1970 року Олексій Прокопович здійснив ще один подвиг у своєму житті, але, на жаль, останній. Увечері, забравши з дитсадка п’ятирічного онука, лейтенант запасу йшов додому. При переході залізничної колії він урятував дівчинку від потяга, але сам потрапив під нього. Його ще можна було врятувати, але «швидка» їхала надто довго – більше трьох годин. Помер Олексій Прокопович наступного дня у лікарні, не приходячи до свідомості.
Так згасло життя мужнього та справедливого чоловіка, воїна-визволителя світу від нацизму, чиє ім’я ми мали знати з дитинства, в одному ряду з іменами легендарних Єгорова і Кантарії. Поховали Олексія Береста 6 листопада 1970 року у селищі Олександрівка, що неподалік Рос­това-на-Дону.
Лише 6 травня 2005 р. Указом Президента України В.Ющенка за № 753/2005 «…за бойову відвагу у німецько-радянській війні 1941–1945 років, особисту мужність і героїзм, виявлені у Берлінській операції та встановленні Прапора Перемоги над Рейхстаґом» Олексію Бересту посмертно присвоєно звання Герой України із врученням ордена Золота Зірка. Нагорода таки знайшла свого Героя…
А ще 25 серпня 2005 року у м. Охтирці був урочисто відкритий пам’ятник Олексію Бересту. Також у містах Києві, Сумах є вулиці, названі на честь Героя України.
Олександр ЛУКАШУК,
науковий співробітник
Музею пропаганди.

Залиште Ваш коментар
Перевести