З кінця вересня до другої половини листопада 1920 року в Шепетівці порядкували поляки. Легіонери Юзефа Пілсудського «перетворили» містечко на частину молодої Польської держави.
За радянських часів цей епізод нашої історії замовчувався. Адже значною мірою у втраті важливого залізничного вузла були винні деморалізовані у битвах із «пілсудчиками» будьонівці (так, та сама героїчна ще у червні Перша кінна армія Семена Будьонного). Більше того, вони, відступаючи після виснажливих боїв із Польщі на українську Житомирщину, дорогою ще й добряче «наслідили». Наприкінці вересня у низці волинських містечок (як-от Полонному) бійці Конармії вчинили низку єврейських погромів. Під час них лунали заклики: «Бий жидів, комуністів і комісарів!”, “Хай живе батько Махно!”.
За даними польських джерел, уже через два тижні після провальної для Будьонного кавалерійської битви під Комаровом (31 серпня 1920 р.) розпочався загальний наступ польських військ на схід.
Під тиском третьої та шостої армій польського Південного фронту більшовицькі сили – Перша кінна армія Семена Будьонного й 14-та армія РСЧА – вимушено дуже швидко відступали.
Так, 22 вересня 1920 року 5-й полк уланів 1-ї кавалерійської бригади 6-ї польської армії дійшов аж до Білогородки – села на Ізяславщині. А піхотинці з 13-го полку XV-ї бригади 8-ї піхотної дивізії 6-ї армії до того часу вже «пройшлися» теренами на північ від лінії Збараж–Ланівці–Шепетівка й далі до р. Случ.
В тісній координації зі силами 6-ї польської армії виступала Дієва армія Української Народної Республіки, яку очолював генерал-поручник Михайло Омелянович-Павленко.
Ще 18 вересня вона перейшла річку Збруч із заходу на схід. «Лівому крилу» армії (1-ша Запорізька та 2-га Волинська дивізії) під оперативним командуванням генерал-хорунжого Олександра Загродського було наказано закріпитися між Летичевом, Проскуровом і Старокостянтиновом, а також тримати вздовж р. Горинь зв’язок із польськими частинами. За станом на 29 число підлеглі Загродського на лише заволоділи Старокостянтиновом, але й відтіснили радянську кінноту до сіл неподалік – Сахновець і Красносілки.
23 вересня Омелянович-Павленко наказав з міста Чорткова, де знаходився, для всіх підрозділів української армії таке: «Завтра польською піхотою може бути осягнена Шепетівка. Загальне завдання нашої армії і, зокрема, кожної дивізії – забезпечення всіма засобами своєї організаційної праці… Армія мусить бути жвавою і рухомою, щоб тим або иншим чином зманеврувати перед нападом ворога і контрударом знищити його».
24 вересня бійці 33-го полку XV-ї бригади 8-ї піхотної дивізії 6-ї польської армії, яким командував колишній соратник Юзефа Пілсудського (по так званій Польській військовій організації у Першу світову) Єжи Савицький, вибивають більшовиків із Шепетівки.
Отож, наше місто вдруге менш ніж через рік стає частиною Польської держави (про перший «прихід» поляків – наприкінці 1919-го – читайте у статті «Коли на Шепетівку казали Szepietówka» на сайті нашої газети).
Учасник подій Володимир Сальський в книзі «Українсько-московська війна у документах» (частина І, 1933 р.) згадував, що до кінця першого місяця осені 1920-го поляки відтіснили більшовиків ще далі – за Старокостянтинів–Славуту–Горинь.
За таких умов у середовищі будьонівців (а особливо серед бійців 6-ї дивізії) виникають депресивні настрої. Рядових бійців обурювали хронічні перебої з харчуванням, адже їжу треба було щодня заготовляти у місцевого населення, а те не надто цього бажало. По-друге, селяни неохоче віддавали «конармійцям» коні, а ще сіно та овес для них (хоча 1920 року овес, на відміну від ярої пшениці, дуже добре вродив). Також пересічні військові висловлювали незадоволення тим, що командири підрозділів і політичні комісари живуть краще, ніж вони – якісніше харчуються, мають ліпші побутові умови.
Наприкінці вересня, коли 6-та дивізія проходила Полонщиною, рухаючись на відпочинок до Житомира, Будьонному надійшла така інформація: «У дивізії останнім часом відчувається цілковитий «розклад». Вимальовується картина махновщини. А у 65-му та 66-му полках нерідко чути вигуки: «Бий жидів, комуністів і комісарів. Хай живе батько Махно».
27 вересня, за спробу заарештувати двох бійців, які вчинили крадіжку, бійці 33-го кавалерійського полку побили свого воєнкома Місіна. А наступного дня стався взагалі екстраординарний випадок – бійці «покришили шашками» воєнкома 6-ї дивізії Шепелєва. Той намагався навести порядок і вимагав дотримуватися революційної дисципліни.
Дослідник Олександр Хінштейн (свого часу він працював у Центральному архіві ФСБ Російської Федерації) з’ясував обставини вбивства Шепелєва. 28 вересня 1920 року той зі своїм помічником (єврейської національності) Хаганом вирушили до Полонного та Понінки, аби зупинити погроми місцевих євреїв бійцями 31-го і 33-го полків 6-ї дивізії. «Коли ми проїжджали вулицями, натрапляли на грабіжників. Багато хто тримав у руках пляшки з самогонкою. Під загрозою розстрілу на місці ми її забирали і виливали», – писав Хаган у звіті за результатами поїздки.
За те, що Шепелєв не стримався й власноруч застрілив бійця 33-го полку на місці грабежу, за нього «помстилися» соратники з 31-го полку. Вони Шепелєва «затримали», а відтак того саме дня, 28 вересня, убили.
Через день більшовицькі «сусіди» будьонівців вчинили єврейський погром у Острополі (нині – село Старокостянтинівського району). Судячи з доповіді враженого цим інцидентом командира Окремої кавалерійської бригади 45-ї стрілецької дивізії 14-ї армії РСЧА Григорія Котовського, його «авторами» стали бійці 35-го та 36-го кавалерійських полків цієї дивізії.
…Першого жовтня Конармія Будьонного нарешті добралася до Житомира. А польсько-більшовицький фронт на Житомирщині (після того, як поляки напередодні захопили Новоград-Волинський) стабілізувався по річці Случ. Позиції на схід від Шепетівки займали більшовицькі 45-та і 47-ма дивізії 14-ї армії, а залізницю Шепетівка – Бердичів контролювала 8-ма радянська кавалерійська дивізія.
Одинадцятого жовтня польські піхотинці (з 21-го полку XVI-ї бригади 8-ї дивізії 6-ї армії) під командуванням Болеслава Краупи здобувають Полонне. А 18 числа (коли поляки захопили Миропіль) більшовики та влада Польщі підписують велике перемир’я.
Для українських союзників поляків, тобто Дієвої армії УНР, воно виявилося вкрай невигідним, адже передбачало відхід разом із польськими військами назад за річку Збруч (тобто – на Тернопільщину).
Де-факто 6-та польська армія почала повернення з-за р. Случ на захід у останні дні жовтня. Цікаво, що тоді Шепетівку ще утримували такі «екзотичні» польсько-українські союзники як… «російська армія генерала Перемикіна». Командир – колишній російський білогвардієць Борис Сергійович Пермикін. У 1920 році він перейшов на польський бік і очолив так звану 3-тю російську армію.
29 жовтня 1920-го командир Дієвої армії УНР Омелянович-Павленко наказав відділам генерала Пермикіна, у розпорядженні яких знаходився бронепотяг «Кармелюк», «можливо довгий час тримати Шепетівку». Згодом, якщо обставини сприятимуть, Перемикін мав очолити наступ кінноти з регіону між Шепетівкою та Старокостянтиновим у напрямку Бердичева й Житомира.
Тим часом більшовики, завершивши розгром військ «білого» Врангеля у Криму, взялися за «наведення порядку» на теренах, як вони казали, «південно-західних губерній». Вирішальна роль у знищенні військ УНР і Пермикіна належала уже згадуваній кавалерії Котовського.
За три дні наступу на Проскурівському (Хмельницькому) напрямку (10 – 13 листопада) більшовики захопили у полон понад півтори тисячі уенерівських солдатів. 16 числа під їхнім тиском «упав» Кам’янець-Подільський, а ще через два дні – Проскурів.
До кінця місяця на теренах Південної Волині та Поділля (до Збруча) фактично не залишилося боєздатних польських, українських і екс-білогвардійських військових частин. Зокрема, річку Збруч перейшла у західному напрямку й 30-тисячна армія УНР. Її бійців згодом буде інтерновано у Польщі.
А що ж Шепетівка? А вона, завдяки усім цим обставинам, опинилася в більшовицькому тилу. Як йдеться в «Історії міст і сіл УРСР», наше містечко у другій половині листопада 1920 року «визволили від ворогів» частини червоноармійської 12-ї армії. У Шепетівці «оперативно» знову відновили радянську владу. Було створено комітет незаможних селян, першим головою якого став слюсар із цукрозаводу А. Громовий.
Володимир КОВАЛЬЧУК.
Світлини з відкритих джерел.
Головне фото: українець тримає прапор, на якому написано “Смерть совдепам” (скріншот із фільму про польсько-більшовицьку війну 1920 р. “Війна світів”).