ГОЛОВНА СТОРІНКА Цікаво Пам’ять про народну війну

Пам’ять про народну війну

40 переглядів

Із сіл лісової зони 75 років тому розпочалося

звільнення Шепетівщини від нацистських окупантів

За вихором новітніх суспільно-політичних змін все віддаленішими стають події пори звільнення нашого краю від нацистських загарбників. Не зчулися, як їм уже виповнилась ювілейна дата – 75-та річниця. Проте, коли ще, здається, недавно було чимало свідків трагічних подій воєнного лихоліття, то нині про них промовляють документальні свідчення, збережені нащадками переможців найбільшої в історії людства війни.

У фондах краєзнавчого музею Хутірського НВК зібрано чимало матеріалів про визволення села, яке припало на «щедрий вечір», а школярі — члени пошукової групи — провели дослідження й записали свого часу спогади свідків тих подій, які є цінними у справі збереження історичної пам’яті нашого народу.

Мирне життя наших людей було перервано 22 червня 1941 року. А село Хутір німці окупували вже 13 липня. І до сьогодні пам’яткою стратегічних прорахунків у полях під Хутором бовваніють залізобетонні військові передвоєнні споруди – доти. Німці обійшли ці точки стороною, тож своєї оборонної ролі вони не відіграли.

Власне, цю пору можна вважати початком і місцевого спротиву окупантам. А почалось усе з того, що сельчани стали свідками нерівного повітряного бою, у якому наш літак був збитий і впав у лісі поблизу с. Хутора.

Лісник Микола Григорович Караван прийшов на місце падіння літака, що лежав розбитий, а перед ним – мертвий пілот. Про це він розповів односельцям. Самуїл Коськовецький і Кіндрат Соботович привезли пілота у село. При ньому знайшли документи на ім’я Василя Степановича Сушкевича родом з м. Орші Білоруської РСР. Хуторяни потай від німців поховали радянського льотчика на сільському кладовищі.

Захопивши село, окупанти чинили жорстокі розправи над жителями, нещадно грабували їх. Насильно до Німеччини на примусові роботи вивезли 30 осіб, переважно молодь. Було заарештовано і ув’язнено 30 осіб, з них семеро розстріляно, зокрема, Василя і Павла Хоронжуків. Вчителя Івана Хоронжука розстріляв староста Оксентій Коськовецьким. Було страчено й Степана Герасимчука – голову сільської ради, М.Мельничука – директора школи, С.Самойлова – голову колгоспу, у якого була дружина-німкеня. Вона здала його у поліцію і поїхала в с. Дерманку (зараз – с. Дубіївка), де збиралися всі українські німці, що виїжджали у «фатерлянд».

Окупаційний режим запам’ятався мешканцям Хутора особливою жорстокістю й нелюдським ставленням до селян. Німці знищували у вогні хати і людей.

Мешканець с. Хутора Василь Андрійович Дигодюк (1923 року народження) навчався у медичній школі м. Шепетівки. Підпільно працював з народними месниками з 1941 року. Допоміг втекти партизанам, що були заарештовані у м. Шепетівці. У с. Цвітосі  підірвав залізничну колію. Врятував односельців, яких, як заручників, зігнали до школи і хотіли спалити. Згодом Василь Андрійович разом із партизанським загоном вирушив до Білорусії.

Його сім’я (мати, сестра Олена, два брати) у той час переховувалась у Західній Україні. Потім мати повернулася у село. А Василь з партизанами – на територію Шепетівщини. Тож разом із 17 своїми побратимами прийшов до матері. Хлопці залишились на ніч у сусідському хліві у Мар’яна Жигадла, а Василь був у  батьківській хаті.

Зненацька зненацька надійшли фашисти. Семеро солдатів підірвались на гранатах, які кинув Василь. З-за рогу хати Кіндрата Дигодюка німці почали стріляти і смертельно поранили Василя у голову. Він упав з коня, лежав у лісі.  Материна сестра із донькою забрали його до хати, самі зробили труну і поховали на сільському кладовищі.

Коли повернулися додому, то побачили, що поліцаї вже обступили хату з усіх боків. Вони вирішили втікати, у хаті залишились менший брат і дід. Поліцаї забрали корову і все, що було у хаті, й повезли у поліцію в с. Хоровець. (З розповіді А.М.Дигодюк).

Незабаром сім’ю Мар’яна Жигадла (двох дітей, дружину, тестя) розстріляли і спалили за те, що у їхньому хліві ночували 17 партизанів.

Кіндрата Дигодюка, його сина Миколу та невістку Ганну за зв’язок з партизанами спалили у хаті, трупи не можна було розпізнати – голови, руки, ноги обгоріли. Ганна під час пожежі народила дитину і сховала її під піччю, дитина не згоріла, але була мертвою. Поховали всіх на сільському кладовищі.

Їхній менший син Роман у той час пішов гратися на вулицю з сусідськими дітьми, тож залишився живим.

У селі жила сім’я євреїв: Берко, Хаміндя, Їдка, Йосько, двоє дітей (дівчинці було 3 роки, хлопчику 1 рік). Німці усіх підводою вивезли до села Красностав Славутського району і там розстріляли.

Німці полювали за радистом Данилом Степановичем Вавиловим, який з допомогою  партизанських розвідників передавав у Москву важливі дані про дислокацію ворога уздовж залізниці Здолбунів–Шепетівка. Цікаво, що Д.С.Вавілов був знайомий з юним партизаном В.Котиком, який був поранений у наших лісах. У селі Корчику фельдшер Захар Печенюк його вилікував від рани, як і багатьох інших партизан. Після війни Данило Вавілов працював у колгоспі, жив у с. Хуторі.

Допомогу фашистам надавав староста села Данило Туринський та інші запроданці. Але населення не підкорялося, чинило опір окупантам. З села у партизани пішли четверо односельців: І.Ф.Коськовецький, О.І.Шитьман, В.А.Дигодюк, Г.К.Караван, вони перестрівали німецьких солдатів і нищили їх. А у прилеглих до Хутора лісах діяло чимало партизанських загонів, маршрути яких сягали віддалених країв.

Наприклад, юний партизан Георгій Караван був сфотографований кореспондентом газети «Правда» 6 листопада 1943 року у лісах під Житомиром.

Цікавою є його історія. П’ятнадцятирічний партизан Жора Караван завіз сметану не німцям, а у партизанський загін. Німці за це помстилися селу – спалили чотири хати, у яких згоріли 11 осіб.

Особливо великого розмаху набули партизанські дії з квітня 1943 року, коли для їхньої координації був створений підпільний обком партії на чолі з депутатом Верховної Ради С.О.Олексенком.

А вже незабаром під натиском радянської армії і партизанів село Хутір було звільнено. Це сталося надвечір 13 січня 1944 року. Жителі радо зустрічали своїх визволителів. Після визволення села багато чоловіків було мобілізовано на фронт. Й чимало сельчан – учасників Другої світової війни – нагороджені медалями і орденами.

Жителі села Хутора брали активну участь у зборі коштів на виготовлення танків для танкової колони «Радянське Поділля».

А понад 70 осіб у роки Другої світової війни загинули. Селу і місцевому колгоспу було заподіяно величезної шкоди — спалено школу, млин, розграбовано всю худобу, зруйновано багато господарських приміщень.

У повоєнні роки юні пошуковці доклали чимало зусиль, аби зберегти пам’ять про події воєнного лихоліття у селі. Зокрема, учні Хутірської школи розшукали рідних відважного пілота В.С.Сушкевича. Надійшли листи від його матері, братів.

Кожне слово білоруської матері сповнене болем: «Любі діти. Безмежно вам вдячна за те, що ви встановили, де і як загинув мій любий син Василь. Бережіть у пам’яті славні подвиги полеглих, це так важливо». Ці слова й досі є актуальними, вони закликають пам’ятати й берегти свою історію, якою б вона не була, бо з минулого починається майбутнє.

(За матеріалами шкільного

музею Хутірського НВК).

КАРТИНКА З ІНТЕРНЕТУ.

Залиште Ваш коментар
Перевести