ГОЛОВНА СТОРІНКА СуспільствоЗахисники Пам’ятаймо Сергія Оврашка…

Пам’ятаймо Сергія Оврашка…

135 переглядів

Напередодні Дня святого Миколая, 18 грудня 2014 року, перестало битися серце командира розвідувальної роти 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар», нашого земляка, коськівчанина Сергія Оврашка. Шість років тому розвідники доб­ровольчого підрозділу — українець, молодший сержант Оврашко та уродженець Грузії, капітан запасу Олександр Гріголашвілі — потрапили у засідку росіян біля ­ м. Щастя Луганської області й загинули під час швидкоплинного бою від вибуху гранати.

В один день підрозділ утратив двох досвідчених військових, інст­рукторів розвідувальної роти «Айдару», які від початку збройної агресії перебували на вістрі українських бойових підрозділів. Снайпер-інструктор, грузин «Чужий» (Алеко Гріголашвілі) та розвідник із Хмельниччини «Динаміт» (Сергій Оврашко) виконували чергове небезпечне завдання поблизу села Старий Айдар. За плечами обох воїнів – десятки надскладних боїв та сотні пережитих артилерійських обстрілів.
До цього 38-річний Сергій Миколайович Оврашко успішно зай­мався будівництвом у Борисполі на Київщини. Разом із дружиною Олесею виховували двох дітей — доньку Діану і маленького Даню. Родина купила квартиру, заснувала фірму, складали плани на майбутнє… Аж тут в країні почалися події кінця 2013-го — початку 2014 років.
Сергій Оврашко з перших днів підтримав Майдан, не вагаючись допомагав побратимам-протестувальникам власними силами та заощадженими фінансами. Уже під час найзапекліших зіткнень у Києві зазнав кількох контузій та осколкових поранень.
А коли розпочалася війна з окупантом на Сході — продав фірму, закупив військове спорядження для новоствореного батальйону «Золоті ворота» і на власному «Лексусі» рушив з бойовими друзями на захист України. Командирський, лідерський дух, розсудливість молодшого сержанта Оврашка кожен помічав одразу. На війні Сергій швидко здобув авторитет та очолив розвідувальну роту іншого добровольчого батальйону — «Айдару».
Зрозуміло, що професія бойового розвідника має небезпечні «вади» — вже у серпні 2014 року «айдарівець» Оврашко зазнав важкої бойової травми-поранення. Проте «динамітна» вдача розвідника не дозволяла йому сидіти на місці.
До речі, як згадували рідні, прізвисько «Динаміт» Сергій отримав ще у школі, бо був дуже запальним. Коли хтось вчиняв несправедливо стосовно його близьких, він вибухав, наче динаміт від сірника.
Тож згодом Сергій зумів набратися сил і одразу після відносного одужання поїхав на фронт. Колишній випускник факультету розвідки прикордонної академії воював професійно та зумів чимало «насолити» ворогу.
Указом Президента України розвідник-«айдарівець» посмертно нагороджений орденом «За мужність» — за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України.
Нині на «малій батьківщині» Сергія Оврашка, у селі Коськові Шепетівського району, його ім’ям названа вулиця, у райцентрі — також вулиця і провулок. Є вулиця імені Оврашка і в м. Борисполі.
Багато спогадів про звитяжний подвиг нашого земляка стали основою не лише для багатьох публікацій, а й художніх творів. Зокрема, вінницького письменника Сергія Деркача, який багато місяців провів з бійцями на передовій, аби написати реа­лістичні книги про їхній побут.
Він — автор кількох книг про батальйон «Айдар», книги «Мати солдата», співавтор збірки оповідань «Авдіївка. Шлях до перемоги» та інших. У книзі Сергія Деркача «Айдар. Четвертий тост (інтерв’ю на лінії вогню)» є розділ, присвячений «Динаміту». Тут вміщені спогади про Сергія Оврашка, почуті від його побратимів.
А ще його перу належить книга під назвою «Дума про добровольця». Прототипом образу її головного героя – киянина на псевдо «Мамай» – став наш земляк. Тож пропонуємо фрагмент художньої оповіді про фронтові будні Сергія Оврашка і його бойових побратимів.

«Дума про добровольця»

— Це — Щастя, — Батя тицьнув пальцем у карту. — Командування дозволило нам самостійно звільнити це місто найближчим часом, а ми про нього нічого толком не знаємо.
— З місцевими працювали? — запитав Мамай, роздивляючись карту.
Він вивчив місцевість не гірше, ніж околиці рідного села, щодня робив вилазки до Щастя, спостерігаючи за дорогами та блокпостами іноді до самого ранку. На цій ділянці, як і на багатьох інших, зрештою, були місця, що дозволяли проскочити непоміченим.
— Працювали. Інформація суперечлива. За словами місцевих, «сєпарів» у місті більше тисячі. Здебільшого — кримінальний елемент та різного роду: маргінали, наркоші, алкаші. Є й кілька кадрових військових, які намагаються з цього лайна хоч якогось коника зліпити, але не знаю, як далеко вони просунулися у цьому питанні. У мене ж готових до бою — всього лише близько шести десятків людей. Такий ось розклад.
— Що вимагається від мене?
— Сідлаєш шосе, яке веде до Фасаду. Отут, — комбат пальцем окреслив район на карті. — Треба взяти «язика», і такого, який би гарно «заспівав».
— Скільки часу мені відводиться?
— Доба.
Повернувшись до підрозділу, Мамай знову засів на кухні над розстеленою картою. Кухнею це місце можна було назвати лише умовно, тому що чотири жердини, вкопані у землю і накриті целофаном замість навісу, та грубо збитий стіл з такими самими лавками обабіч – то було всі обладунки. Їжу готували окремо на багатті.
Можна було б харчуватись, як і всі, але надто гарна обізнаність ворога у справах ЗСУ змусила Мамая оселити групу окремо, у лісочку край села.
Часу лишалось обмаль. У голові народилося кілька варіантів виходу. Опрацьовуючи їх по черзі, Мамай щось залишав, щось відкидав, поки чітко не сформувався один-єдиний, який, на його думку, повинен спрацювати.
Поруч сидів Скеля, чистив зброю і мовчки спостерігав за командиром. Мамай йому не те щоб подобався, але стриманість, витримана поведінка та повага командира до кожного бійця викликали довіру. А віра солдатів у свого командира – то вже половина перемоги.
Нарешті Мамай відірвався від карти та наказав неголосно:
— Командуй загальний збір.
— Загальний збір! — гримнув Скеля.
Хлопці зібралися за кілька хвилин. Мамай оглянув їх, залишився задоволеним. Не дивлячись на убоге спорядження та старі камуфляжі, кожен мав при собі зброю, навіть якщо в іншій руці тримав сокиру чи лопату.
— Ми отримали перше завдання, — повідомив Мамай.
Його слова викликали пожвавлення. Добробатівці заусміхались, декотрі підсунулися ближче до столу, на якому була розстелена карта. Волинь вигукнув: «Наконєц-то!».
— Воно просте, як двері: взяти «язика». Але такого, щоб міг багато розповісти. На виконання дається доба. Працювати будемо уздовж шосе, що веде до Фасаду. Це тут, — пальцем тицьнув карту. — Є ідея. Отже, діяти будемо так…
* * * * *
Чорний «Ленд-Крузер» повертався з блокпосту на Фасаді. В машині сиділо четверо міцних чоловіків зі зброєю. Всі були одягнені у камуф­ляжі. Старший, крім автомата, мав «стєчкіна» у кобурі.
— Задовбала уже ця служба, — проскиглив наймолодший, який сидів поруч із водієм. — Чуєш, Вороне. Може заб’ємо на все, візьмемо банки у місті — і гайда гуляти?
— Замовкни і дивися перед собою, — наказав Ворон.
Це був кремезний чолов’яга років сорока з короткою стрижкою та висунутою вперед нижньою щелепою. Його гачкуватий ніс в купі із щелепою дійсно робили його схожим на птаха.
Ворон ні з ким з підлеглих ніколи не обговорював свої плани. А вони були грандіозними. На війні можна не просто піднятися. На війні можна заробити так, щоб потім залишок свого життя відпочивати десь на Канарах і ні про що не думати. Навіть про гроші. Тому що гроші будуть дбати про тебе, як мати про немовля.
Отримавши від серйозних людей кілька автомобілів зі зброєю та «дип­ломат», повний грошей на «щоденні витрати», Ворон відчув, що може стати, нарешті, справжнім хазяїном міста на чолі хай і невеличкої, але все ж таки армії. А там і до керівництва новою «республікою» рукою подати. Дурень Цвіркун цього ніколи не зможе зрозуміти.
Постріли артилерії Ворон не розчув, а от вибухи було видно навіть за кілька кілометрів. «Треба десь здобути ще один біль-менш прис­тойний транспорт, — промайнуло в голові. — Адже якщо джип вийде з ладу, не діло на якомусь зачуханому «Рено» розсікати».
— Ворон, поглянь! — перервав його роздуми той самий Цвіркун. — Які шикарні колеса!
Ворон подивився на дорогу і пос­міхнувся: біля узбіччя стояв «Лексус», хазяїн якого порпався у багажнику. Якраз те, що треба. Київські номери бандита не бентежили. Нав­паки — якщо Луганська республіка на референдумі ухвалила рішення відокремитись від влади у Києві, то хай тепер столиця виплачує Донбасу контрибуцію.
— Зупини, — наказав Ворон і кивнув охоронцям: — За мною.
Водій «Лексуса» не звертав ніякої уваги на позашляховик, що зупинився за кілька метрів від нього, поки один з озброєних «ополченців» не тицьнув боляче стволом автомата йому під ребра.
— Прієхали, дядя, — нахабно вишкірився Цвіркун. — Ключі жени.
— З якого б це… — намагався пручатися киянин, але удар в щелепу зупинив спротив.
— Вороне, ключі в замку, — радісно вигукнув Цвіркун, сідаючи за кермо «нової» машини.
— За законом воєнного часу твоя тачка конфіскована, — Ворон подивився на приїжджого холодно. Для нього він був уже мертвий. — А тебе за спротив народній міліції засуд­жено до страти.
Ворон кивнув підлеглим. Один із них вдарив киянина у живіт, а коли той склався навпіл, поволік його з напарником у «зеленку», яка пролягла за десяток метрів від дороги.
Поки Цвіркун тихо радів, порпаю­чись у бардачку, Ворон притулився до капоту позашляховика та закурив, спокійно проводжаючи поглядом зустрічні автомобілі. Він, на відміну від Цвіркуна, не поспішав зазирати у салон нової «іграшки». Навпаки, бандит насолоджувався своєю величчю, розтягуючи задоволення якомога на довше.
Та радість Цвіркуна виявилася недовгою. Куля пробила йому скроню і розбризкала кров на асфальт. У той же час з посадки до дороги промайнули дві тіні.
Думаючи, що то його охорона, Ворон коротко наказав:
— Поїхали. І цьому дурневі Цвіркуну скажіть, щоб рулив до офісу.
Бандит мимохідь кинув оком у бік «Лексуса». Раптом прийшло розуміння, що щось не так. Цвіркун якось дивно звисав з відкритих дверей, а з його голови…
Тієї ж миті у підборіддя Ворона врізалося щось дуже важке, тому що в очах спочатку спалахнули зірки, а потім світ потонув у мороці.
— Швидше, хлопці, швидше, — Мамай (саме він і був тим киянином), підскочив до відкритого багажника, звідкись знизу витяг автомат, кинувся за кермо.
Хлопці скрутили непритомного Ворона, запхнули його у джип і рушили з місця. «Лексус» не відставав. За кілометр звернули з траси на польову дорогу, якийсь час кружляли, поки не вибралися до озера Зимового. Звідти полями та грунтівками, дісталися до Сіверського Донця, який пересікли по мосту на околиці Старого Айдара.
Ворон прийшов до тями, коли переїжджали річку. Спробував вирватися, та Лисий швиденько вгамував його. А побачивши українські прапори на будинках та техніці, «авторитет» взагалі знітився.
До Баті зайшли утрьох. Четвертим, попід зв’язані руки, вели Ворона.
— Завдання виконано, — доповів Мамай.
— Добре. Ну, що, почнемо бесіду?
Зрозумівши, що виходу немає, Ворон розповів все, що знав, — про кількість бойовиків, їхнє озброєння, оборонні об’єкти та багато чого іншого.
— Добре спрацювали, — Батя не приховував задоволеної посмішки, коли полоненого вивели. — Віконт теж корисні новини здобув.
— Що мені далі робити? — Мамай був готовий отримати нове завдання, але відповідь комбата його розчарувала:
— Чекайте наказу.
— Але ж там «сєпарів» – кілька сотень. Ти ж сам чув!
— Тому й залишаєтеся тут, аби я мав резерв, якщо щось піде не так.
Вночі Мамай довго прислухався до стрілянини, яка раптом спалахнула і не стихала до ранку. А на ранок з’явився комбат і повідомив, що місто звільнено.
План операції базувався на раптовості удару. «Сварожичі» розділилися на дві групи. Одна пішла в обхід міста, друга полями вийшла між двома блокпостами.
Несподіваним ударом з тилу вона знищила бойовиків і захопила обидва укріплення. У цей же час з іншого боку у місто вдерлася перша група, яка з ходу захопила ще один блокпост і вже звідти розвивала наступ. Стиснуті з двох боків сепаратисти не витримали натиску і, кидаючи зброю та боєприпаси, дременули полями у напрямку до Луганська.
Втрати сепаратистів вражали: близько 60 осіб вбитих, близько сотні – поранених. «Сварожичам» цей бій обійшовся у четверо поранених, двоє з яких – «легкі». Але ж і трофеї дісталися просто королівські. Нарешті зброю отримали всі, хто був у строю.
— Ну, відступати нам тепер взагалі негоже, — сказав того дня на шикуванні комбат. — Адже куди ми подамося, якщо Щастя своє втратимо?

Сергій ДЕРКАЧ.

Залиште Ваш коментар
Перевести