П’ять років тому, 19 червня 2014 року, страшна звістка прийшла у Шепетівку – загинув наш земляк, полковник, командир 1-го батальйону 24-ї механізованої бригади Ігор Вікторович Ляшенко. Здавалось, час зупинився – чорне крило війни накрило не лише родину Ляшенків, а й кожного шепетівчанина.
У Шепетівці минуло дитинство героя, тут він навчався у ЗОШ № 3, сюди часто приїжджав до батьків, коли став офіцером.
П’ятнадцятого червня у краєзнавчому відділі музею М.Островського відбулась «година пам’яті», приурочена п’ятій річниці загибелі бойового офіцера. Вшанувати пам’ять героя прийшли рідні, близькі, представники влади, бойові побратими з 24-ї механізованої бригади.
Спогадами про Ігоря Ляшенка поділилися директор ЗОШ № 3 Л.Банкова, старший солдат О.Атаманенко, старший сержант Р.Кузін — комбат був вчителем, батьком, наставником для кожного солдата, Людиню з великої літери.
Щемні вірші, присвячені герою, прочитала шепетівська поетеса, керівник літературної студії «Доля» В.Кухарук.
Про вшанування пам’яті І.Ляшенка у Шепетівці розповіла заступник міського голови Н.Стасюк – його ім’ям названо вулицю та провулок, йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста», на фасаді ЗОШ № 3 відкрито меморіальну дошку.
Директор музею Н.Никонова запевнила рідних, що заклад завжди буде берегти пам’ять про загиблих героїв. Присутні мали змогу познайомитися із документальною фотовиставкою про життєвий шлях полковника Ігоря Ляшенка.
Вшанування пам’яті героя продовжилось на міському кладовищі. На його могилі поминальну панахиду провів протоієрей Василь Гетьман. Було покладено квіти.
Пам’ять про героя вічно житиме у наших серцях.
Л.ЮХИМОВИЧ,
науковий співробітник музею.
*****
Слово про комбата
Уже поспів час п’ятих роковин пам’яті командира 1-го механізованого батальйону 24-ї окремої механізованої бригади, полковника Ігоря Ляшенка, який загинув у ході російсько-української війни. Мовби й досі з тих днів до нас долинають оплески присутніх та вигуки «Слава!», коли проводжали Героя в останню путь, і прощальні слова побратимів.
Тоді начальник штабу 24-ї ОМБ, полковник Анатолій Шевченко сказав: «У нас в бригаді його називали «комбатом першим», але не тому, що він командував першим батальйоном, а тому, що він завжди і у всьому був першим. Він був зразком у виконанні службового обов’язку.
Про таких, як Ігор, завжди казали «батяня-комбат». Він першим з бригади пішов на виконання бойового завдання, першим вступив у бій і першим з бригади узяв цей бій на себе. Такі люди, як він, не вмирають, вони стають легендою…».
Згодом про героя-земляка була видана книга пам’яті — «Ігор Ляшенко. Позивний «Беркут». Через спогади рідних, побратимів у книзі розкривається життєвий шлях, мужність та відвага Ігоря Вікторовича. У них — про те, як він загинув під селищем Закітне Донецької області 19 червня 2014 року під час військової операції, метою якої було висування в глибину території, знищення укріплень бойовиків у районі смт. Ямпіль та звільнення ряду населених пунктів.
З її сторінок крізь час до нас мовби линуть слова тих, хто був з ним поруч в останньому бою. І серед них — спогади однополчанина «Беркута» — Олександра Михайловича Перевалова (у 2014 році — капітана, заступника командира 1-ї механізованої роти з озброєння, а з 2016 року — майора, заступника командира батальйону з озброєння):
«Сміливий, справедливий, чесний, ерудований. Його слухали і поважали усі — від звичайного солдата до заступника командира батальйону. Він мав величезний авторитет і своїм прикладом надихав інших. Розбирався у всіх сферах військової справи.
Ігор Ляшено міг стати за начальника штабу і нанести на карті потрібні позначки, провести стрільбу за командира роти, а міг просто стрибнути на місце механіка-водія або навідника-оператора і виконати будь-яку вправу чи то з водіння, чи то зі стрільби. Його не можливо було ввести в оману. Він був військовим від голови до кінчиків пальців.
Такі, як він, належали до тих перших, справжніх військових, які не сховалися і прийняли бій. Він не відсиджувався у кабінетах та в тилу, хоча міг, як командир батальйону, просто керувати на відстані. Він і ще багато інших не «розпіарених в ютубах», відомих порівняно невеликому колу людей, одягнених ще у старі довоєнні «дубки» і сталеві каски, прийняли перший бій на Сході України. Страшний, несподіваний, кривавий бій…
Саме такі ціною власного життя у те спекотне літо 2014 року змогли зупинити ту нечисть, яка сунула з боку «братнього сусіда».
Дев’ятнадцятого червня 2014 року я був учасником того першого важкого бою за селища Ямпіль та Закітне. У той спекотний літній день відчувалась атмосфера напруженості. Рівень адреналіну «зашкалював». Згуртованість колективу батальйону була на висоті — дві механізовані роти, два танкових взводи, розвідувальна рота, підрозділ Нацгвардії — усі, як один кулак. І все командування цими підрозділами лягло на плечі комбата — Ігоря Вікторовича Ляшенка.
Сьогодні, аналізуючи ті події, я розумію, що він мудро керував своєю «махрою», все робив правильно. Команди лунали чітко і логічно. Люди його розуміли і поважали. Одне підвело – він не беріг себе, а беріг людей.
У той день щось пішло не так. Комбат кинувся на допомогу тим, хто потрапив у засідку, і ціною власного життя продовжив їхнє, деяким, на жаль, не надовго. Він не боявся ворога, тому сміливо йшов вперед…
Навіть тоді, коли на тій, останній для нього, дорозі його знайшли уже мертвого, в його очах страху не було.
Батальйон важко пережив втрату комбата і розвідників — справжніх патріотів і синів своєї країни. За такими, як вони, — майбутнє України.
Комбат пішов, але його знання, досвід і вміння залишилися з нами. Ми і досі використовуємо у своїй практиці те, чого навчив нас Ігор Вікторович. Це головне для кожної людини — піти, але лишити по собі слід. Він це зумів. У наших серцях він залишиться вічним комбатом, тим, хто веде нас у бій!».
P. S. Війна триває… Побратими Ігоря Ляшенко продовжують боронити мир на українській землі. Не всі встигли через складні обставини написати та надіслати спогади. Книга про героя-земляка матиме продовження…
Спогади надсилайте на пошту літературно-меморіального музею М.Островського: museumostrovsky@meta.ua
Контактні телефони:
096-181-42-97 — Лідія Денисівна, науковий співробітник музею М.Островського,
097-596-27-18 — Любов Володимирівна, мама,
068-682-00-92 — Олена Вікторівна, дружина.