«Пам’яті не буває багато…». Ці слова я повторюю часто, коли розповідаю про наших земляків, які віддали за Україну найдорожче — своє життя. Так, пам’ять або є, якщо ми люди, або навпаки…
Герої живуть доти, доки їх пам’ятають — це теж відома істина. Пам’ятають побратими, друзі, рідні. Проте найбільшим, найміцнішим, найглибшим джерелом пам’яті є, звичайно, родина.

І ось уже сьомий рік поспіль, 14 вересня, ми присвячуємо світлі години пам’яті Народному Герою України, нашому земляку Ігорю Вікторовичу Ляшенку — командиру 1-го механізованого батальйону 24-ї окремої механізованої бригади. У тому пекельному 2014 році він із своїми бійцями першими вступив у кровопролитний бій з ворогом. Ворожа куля обірвала його життя 19 червня 2014 року в боях за село Закітне Донецької області.
«Найкращий командир, найкращий комбат», – скажуть побратими. «Найкращий син», – скажуть батьки. «Рідний, коханий, надійна опора в житті», – говорить серце дружини Олени. «Найдобріший татусь», – лунають слова донечки Насті та сина Ігоря.
Родина Ляшенків особлива – дружна, сильна, світла, добра. Саме мама і дружина зібрали багато спогадів побратимів Ігоря, що дало змогу у 2017 році видати книгу «Ігор Ляшенко. Позивний «Беркут».
Мама і батько Ігоря зараз виховують дітей його брата – молодших синів Андрійка та Костянтина. Андрійко ходить у третій клас, а Костя – у шостий. Обоє відмінники, беруть приклад зі свого дяді Ігоря, ростуть справжніми патріо­тами.
У сім’ї завжди раді приїзду Нас­ті та Ігоря – дітей Ігоря Ляшенка. Настя навчається у сьомому класі, Ігор – студент третього курсу Національного лісотехнічного університету у Львові.
У затишній оселі Ляшенків усім вистачає місця, усі горнуться до бабусі, яку називають по-дружньому – Люба. Вона завжди зрозуміє, пожаліє, коли треба – насварить. Вона – краща подруга для своїх внуків.
А Ігор завжди з ними. На почесному місці у помешканні – куточок пам’яті. Тут фото сина, його нагороди, вірші, книги. Син із небес світлим ангелом охороняє родину.
Душею і серцем, зі сльозами на очах мама писала спогади про сина:
«Я постійно думаю про сина, він у моєму серці, у думках назавжди. Не віриться, що ніколи не зможу обійняти його, почути його спокійний голос: «У мене все добре. Не хвилюйтесь, мамо. Бережіть себе…».
Ігорюня, лише так тепер його зву, був завжди добрим, люблячим, уважним сином. Найкращий і ще тисячу «най» я можу сказати про сина. Його життєва дорога, така, на жаль, коротка – перед мої­ми очима.
Ось він маленький – світловолосий, з голубими очима, усміхнений, милий, спокійний, тихий хлопчик. Любив гратися машинками, іграшковими пістолетами, автоматами. Мене вражало, що син з маленьких років ніколи нічого не просив, не вимагав, його дивувало вередування дітей у магазині.
Ходив у садочок «Ластівка», дружив з дітками. Вихователі згадують, що Ігор був не по роках серйозний, небагатослівний, в іграх любив перемагати. Діти грали у «войнушку» – тоді він був командиром, а ще любив футбол, риболовлю.
У шкільні роки він встигав і доб­ре вчитися, і займатися спортом, і у всьому допомагати мені по дому, на городі. Я ніколи не чула від сина слів «не хочу», «не буду», він завжди був моїм помічником.
Пишалась, коли син вступив до військового училища. Особлива подія – складання присяги. Ми з батьком та Ярославом поїхали привітати Ігоря. Захоплено дивилась на свого сина-красеня – високий, стрункий, військова форма йому дуже пасувала. Назавжди у пам’яті теплий потиск його руки і слова: «Я вас ніколи не підведу».
Навчання йому давалось легко, він серйозно готував себе до військової служби. Коли приїжджав на канікули, продовжував себе фізично гартувати – займався на турніку, обливався холодною водою, бігав щоранку до Судилкова. Його залізна сила волі вражала усіх, його життєва енергія, доброта усіх підтримувала.
В Ігоря було багато друзів, гарне світле кохання до Оленки. У 22 роки він одружився. Радісно було дивитись нам, батькам, на щасливих молодят. Ігор завжди був хорошим сім’янином. У 24 роки він став батьком, народження сина ще більше окрилило його, дуже радів народженню донечки Насті.
Він встигає всюди – і на службі, і вдома. Служба у нього була завжди на першому плані, де б не був, а ще – порядність, совісність, чесність, принциповість. Він дуже сумлінно ставився до служби, дбав про кожного солдата. Завжди радився зі мною на усіх етапах життя.
Коли їхав на Схід, сказав мені: «Я відповідаю за життя багатьох людей, мамо. Дуже хочеться, щоб всі повернулись живими». Телефонував за першої нагоди, його слова були короткими і спокійними.
Знаючи характер Ігоря, я просила його бути обережним, думати також і про себе. Та він не міг по-іншому – він не командував здалеку, був завжди із солдатами, був на передовій.
Мій син загинув як справжній воїн, як справжній герой – на полі бою. Мій материнський біль, рана на серці від втрати сина не загоїться ніколи. Він завжди зі мною – мій синочок, мій ангел…
Я вдячна усім, хто береже пам’ять про мого сина – полковника Ігоря Вікторовича Ляшенка».

Для Любові Володимирівни доб­рою, щирою донькою стала невістка Олена. Вона часто приїжд­жає до мами і вони щохвилини згадують Ігоря. Пам’ять про коханого допомагає Олені долати труднощі, зростати, перемагати. Вона продовжила справу чоловіка – пішла за контрактом служити у військо, була в АТО, бере активну участь у якості волонтера.
Олена здобуває освіту у Рівненському Міжнародному економіко-гуманітарному університеті на факультеті практичної психології. Ступінь «бакалавра» вже здобула, а зараз навчається заочно у магістратурі. Продовжує військову службу у Рівному. Вона – штаб-сержант відділення ЦВС (цивільно-військового співробітництва) Оперативного командування «Захід».
Її підтримка, як психолога, пот­рібна багатьом військовослужбовцям, рідним загиблих. Проте і в її душу не раз закрадаються розпач і біль. Образ Ігоря, очі сина та доньки, а ще слова мами Ігоря не дають їй розслабитись, підтримують її: «Альона, ти все зможеш, ти сильна…».
Сім’я Ляшенків постійно відчуває підтримку колишнього ком­брига Ігоря — генерал-лейтенанта О.Павлюка. На відкритті пам’ятника полеглим воїнам у м. Яворові він поцілував руку Олені і сказав: «На таких жінках земля українська тримається». Ці слова примножують сили Олени, кличуть вперед.
Олена Ляшенко згадує:
«З першого погляду, з першої зустрічі ми зрозуміли з Ігорем, що закохалися одне в одного. Ми зустрілися у підлітковому віці і зустрічались шість років. Дочекавшись його з військового інституту, одразу одружились і, згідно з приз­наченням, відбули на службу у Львівську область, у м. Рава-Руська.
Саме там почалося наше под­ружнє нелегке життя. Молодий лейтенант відразу завоював довіру і авторитет у командування, у рядових солдатів. З ним радилися, до його думки прислухалися командири. Мій Ігор був дуже розумним, мудрим не по своїх роках, і справедливим.
Усе, що у ньому було хорошого, у нього заклали батьки. За це їм велика подяка. Він також дуже багато досягнув своєю наполегливою працею, і те, як відгукуються про нього дуже багато людей – це його величезна заслуга.
Ігоря поважали і любили бійці. Він знав усе про кожного хлопця, хто як живе, кому треба допомогти, кому підказати щось чи підтримати. Він завжди називав їх «мої діти». Багато хто звертався до нього по допомогу, і він нікому не відмовляв.
Я завжди йому говорила, що він у нас — найкращий: як батько для дітей, як чоловік для мене. Для своїх підлеглих він теж був «батьком», його поважали і цінували усі — від рядових до вищого командування. Знайомий офіцер якось сказав мені, що такого комбата і офіцера бригада чекала 13 років.
Ми подолали багато труднощів. Разом, як кажуть, йшли і у вогонь, і у воду. З таким чоловіком мені з дітьми нічого не було страшно. Ми завжди почувалися у безпеці: за ним — як за кам’яною стіною.
Ігор у душі був романтиком. На річниці нашого весілля він, поки я ще спала, прокидався, йшов (навіть під дощем), діставав квіти і дарував мені. Раненько будив мене поцілунком, струшуючи крап­линки дощу з квітів на мене.
Ігор дуже любив квіти, вазони. Йому вдавалося з маленького корінчика виростити гарну квітку. Його кабінет був весь у вазонах.
Ігор багато їздив — миротворчі місії, полігони, відрядження… Проходив навчання у Словенії, брав участь у зборах країн-членів НАТО. Він завжди відкривав для себе багато чого нового. Чимало хлопців брали приклад з мого чоловіка і хотіли бути схожими на нього. Навіть копіювали його, як він поводився, як розмовляв. І досі багато хто з них говорить його словами. Завжди перший, завжди кращий…
Ставши командиром першого батальйону, він створив, за словами підлеглих, не батальйон, а «батальйонище». Працював багато і важко. У батальйон вкладав всю душу, силу і міць характеру, фактично підняв його з колін і поставив на ноги.
Ігор був чи не єдиним з командирів, до слів якого прислухався наш комбриг. Він радів, коли бачив, чого навчив підполковник Ляшенко молодих, недосвідчених офіцерів, контрактників, увесь батальйон. Той розум, ті навики і знання, які мав, він передавав молодому поколінню.
Ігор говорив мені: «Я був би дуже щасливий, щоб все те, що я знаю, вмію, зумів передати і нав­чити їх, бо вони теж колись бу­дуть майорами, підполковниками. Було б приємно, щоб вони колись згадали, що був такий підполковник Ігор Ляшенко, завдяки якому ми все це знаємо і вміємо».
Ігор прагнув і мріяв, щоб українська армія підвелася з колін, стала сильною і гідною своєї країни. Він був справжнім офіцером, воїном, командиром. А ще – люблячим сином, батьком, чоловіком. Одним словом – Людиною з великої літери, героєм всюди і у всьому. Він ні перед чим не відчував страху.
Мій чоловік віддав найдорожче, що є у людини, – своє життя за Україну, за своїх рідних і близьких, за всіх людей, щоб вони жили у мирній країні під мирним небом. Таких, як він, не можна забувати, їх потрібно пам’ятати, пишатися ними.
І я все життя, скільки житиму, буду дякувати Богові, що він дав мені такого чудового, люблячого чоловіка. А ще щиро дякую батькам Ігоря за такого турботливого і надійного сина, яким був Ігор.
Я завжди казала, кажу і буду казати: «Ти у мене – найкращий! Був, є і будеш! Коханий, я завжди тебе буду пам’ятати, кохати і пишатися тобою. Ти – наша гордість і найкраще, що було у моєму житті.
Дивлячись на наших діточок, я бачу тебе. Ти завжди у мене перед очима і в моєму серці. Вічна і світла пам’ять про тебе завжди буде у наших серцях…».
Лідія ЮХИМОВИЧ,
науковий співробітник
Музею пропаганди.

На знімках: Олена Ляшенко;
родинні фотографії, де Ігор Ляшенко з батьками і братом та з сім’єю.