Лише 23 роки життя відміряла доля Сергію Євгеновичу Гаврилюку, урод­женцю с. Червоний Цвіт.
Він народився 15 червня 1991 році у селянській родині. Мама Оксана Леонідівна згадує:
— Сергійко ріс дуже працьовитим, слухняним, не цурався ніякої сільської роботи, був моїм безвідмовним помічником у всьому. Працював на городі, пас корову, заготовляли у лісі дрова. Навколо нашого села красиві ліси. Він дуже любив природу. Грибна пора була для нього найцікавіша, а ще з друзями бігали ловити рибу.
Ми маємо коня Грома, він і зараз нагадує мені, як малий Сергій їздив на ньому, як Гром розумів і слухав сина. Мав багато друзів, був товариським, займався спортом. Перед моїми очима Сергій живий. Я все чекаю сина, він приходить до мене у сни усміхненим…
У 2008 році Сергій закінчив Городнявський НВК. Із спогадів директора закладу В.Крупник: «Сергій дуже любив спорт, їздив на різні змагання і перемагав. Його цікавило все, він із задоволенням відвідував заняття у гуртках. Однокласники любили і поважали хлопця за відвертість, чесність, простоту. Він був добрим і щирим, сильним і фізично досконалим, та ніколи не хизувався цим, завжди захищав слабших і молодших школярів».
Сергій Гаврилюк мріяв бути військовим, гартував себе для служби в армії. Строкову службу проходив на Чернігівщині. Після її завершення підписав контракт для продовження служби у Збройних Силах України.
Військова доля закинула його у 30-ту окрему Новоград-Волинську механізовану бригаду 8-го армійського корпусу. Був старшим солдатом, старшим стрільцем. Він пишався тим, що став військовим.
Вчителі згадують, як красивий юнак у військовій формі приходив до школи, розповідав про свою професію. Він належав до тієї частини молоді, яка вважає, що для чоловіка велика честь — захищати Батьківщину.
Мужній і сміливий воїн з перших днів був відправлений у зону АТО для виконання військового обов’язку.
У середині липня 2014-го українські підрозділи на схід від села Маринівки на Донеччині фактично опинилися в оточенні. Без взяття під контроль Савур-Могили було неможливо прокласти безпечний коридор до оточених вояків. Українським військовим підрозділам 95-ї бригади разом з підрозділами 30-ї окремої механізованої бригади вдалося вибити проросійські формування.
Однак бій за стратегічну висоту приніс і втрати: 27 липня під час бою за Савур-Могилу біля с. Петрівського Шахтарського району Донецької області пострілом з ручного протитанкового гранатомета було підбито БМП, на якій їхав Сергій Гаврилюк. Після бою Сергія не було знайдено ні серед поранених, ні серед мертвих. Мама не поховала сина у рідній землі. Солдат перебував у списках зниклих безвісти.
А 3 вересня 2014 року рештки воїна (за словами командира це С.Гаврилюк) пошуковці місії «Евакуація-200» привезли до м.Дніпра, де він був похований 23 вересня, як невпізнаний захисник, на Краснопільському кладовищі. Результати ДНК не дали підтвердження цьому. Згодом, 16 листопада 2014 року, у списках полонених серед 703 українських військовослужбовців було прізвище С.Є.Гаврилюка.
Указом Президента України від 15 травня 2015 року солдата Сергія Євгеновича Гаврилюка «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Мамі вручено медаль «Трудова слава» ІІ ступеня, яким бригада нагородила Сергія. А вона вірить, що син живий і обов’язково повернеться у рідну домівку.
У селі Городнявці, на фасаді НВК, відкрито меморіальну дошку, пам’ять випускника школи увічнено і в шкільному музеї.

Лідія ЮХИМОВИЧ,
науковий співробітник
Музею пропаганди.