Спогади про Максима Коваля хрещеної мами — Тетяни Кравець
Липень для нас – це завжди 2014 рік… П’ятнадцятого липня минає вже 7 років, як обірвалося життя люблячого сина, онука, брата, племінника і похресника Максима Коваля — старшого сержанта, стрільця, помічника гранатометника 24-ї механізованої бригади. Ми з болем згадуємо, як зустрічали Максимка у скорботі непоправної втрати.
Часто себе запитую: за що ж його вбили? За Україну, за любов до неї…
Максим завжди мав загострене відчуття справедливості, насамперед до себе, до своїх однолітків і до рідні. Був співчутливим, розважливим, щирим, відкритим, самостійним, готовим завжди прийти на допомогу. Він мріяв бути миротворцем, мабуть, від самого дитинства.
Так сталося, що в родині він зростав серед дівчат (вони були одного віку). Тому завжди намагався примирити або вирішити конфлікт між ними мирним шляхом.
Ще задовго до Майдану і до війни наш Максимко вирішив піти на контрактну службу. Він захоплювався військовим життям, військовою технікою. Казав мені: «Хрещена, я знайшов себе тут».
Але радів мирній службі лише два місяці, а потім потрапив туди — на лінію зіткнення… Мріяв з побратимом із Вінниччини після закінчення війни бути миротворцем у «гарячих точках» світу. Загинув за три місяці до свого дня народження, тому назавжди залишився 20-річним нашим Максимком.
Просимо Бога, щоб пам’ять всіх убитих згуртувала нас, живих, дала силу і волю, мудрість і наснагу для зміцнення власної держави на власній землі. Хай горить свіча пам’яті. І нехай кожен з нас серцем торкнеться цього священного вогню – частинки вічного.
А світло цієї свічки хай буде даниною тим, хто навічно пішов від нас, хто заради торжества справедливості пожертвував найдорожчим. Вони повинні жити у нашій пам’яті.
Матеріал підготувала
наукова співробітниця
Музею пропаганди
Наталія КРУЧУК.
