Двадцятого квітня 2021 року – 5 роковина загибелі у зоні АТО шепетівчанина Андрія Михайловича Біленького.
Вшановуючи світлу пам’ять, пропонуємо спогади про дитячі роки, роки становлення і період перебування на війні Андрія Біленького його дядька Юрія Олексійовича Ткачука.
В Андрія завжди були особливі спогади і особливе відношення до свого дідуся Олексія та бабусі Марії. З дитячих років він все літо проводив у них в селі Троєщина Полонського району.
Коли дідусь господарював, то Андрійко, мов хвостик, бігав за дідом і все намагався допомагати. Дідусь залюбки навчав онука різному сільському ремеслу, навчив і премудростям риболовлі. Знаковою і вирішально важливою була перша спільна рибалка. Це була неймовірна історія. Рибалки вмостились на невеличкому човнику, який завдяки формі називали «щукою» і дідусь поплив до свого улюбленого рибацького місця, а він був неабияким майстром відшукувати місця для вдалої риболовлі. Цей талант і рибацьку вдачу з часом успадкує Андрій.
Коли дідуся не стало, хлопчику було лише вісім років. Біль втрати заполонила дитяче серце і спонукала швидше подорослішати. Прийшлось Андрію взяти на себе деякі дідусеві обов’язки по господарству. Це були перші життєві випробування і загартовування. Нелегко було підніматись з ліжка о шостій ранку, щоб вигнати корівку в череду, але це стало щоденним ранковим обов’язком юного господаря. За тим на черзі ще одна ранкова справа – вивести пастись телятко, а ще потрібно дати йому попити. Після виконання ранкових господарських справ можна гайнути на рибалку, адже так манило плесо ріки, яке простягнулось зразу за городами і виблискувало на сонячному промінні . Якщо улов був вдалим, почистити рибу брались рідна сестричка Іруня і двоюрідна Вітуся. Коли риба була приготовлена, то відбувалась ціла процедура її подальшого використання. Більша відносилась бабусі, щоб підсмажити, а менша засолювалась на тараньку. Рибацьке захоплення було сповнене пригод і випробувань. Одним із таких випробувань був великий, з кілограм, короп, який вчепився на вудочку юному рибалці. І розпочалось змагання – хто кого перетягне – рибалка коропа на берег чи навпаки. Коли став перемагати короп, Андрій не збирався здаватися, хоч змушений був зайти по коліна у воду, не випускаючи вудочки з рук. Продовжуючи змагання, таки виволік на берег свій трофей. Це був перший великий рибацький успіх, перша перемога, перша віра в свої сили та можливості і перша вдала спроба вийти із критичної ситуації переможцем.
Це було перше серйозне випробування, але тоді не можливо було ні уявити, ні передбачити, що уже в дорослому житті прийдеться зіткнутись, зустрітись віч на віч з неймовірними надлюдськими життєвими випробуваннями, що прийде в Україну війна і Андрію випаде доля поринути у шалений світ стійкості та звитяги. А поки саме життя розпорядилось так, що довелося Андрію поступово ставати повноправним господарем після дідуся, перебуваючи на канікулах все літо в селі. А господарських турбот було вже й немало. Дивно, але хлопцю подобалась пасти череду, коли приходила черга, а на наступний день ще і допомагав сусідам .
Якесь особливе турботливе ставлення було у нього до домашніх тварин. Він залюбки доглядав за кроликами, його друзями були рябеньке телятко, собачка Барсік.
Ще однією важливою справою була заготівля дров , щоб бабуся взимку могла зігрівати оселю . Під палючим літнім сонцем потрібно було напиляти колоди, їх поколоти і вже готові дрова перенести і скласти у дров’яному складі. Винагородою після важкої праці, спасінням від спеки і способом відновлення сил було купання. Добре, що річка поряд – гайнув стежиною через город і вже в прохолодних обіймах ріки. Річка-стихія Андрія. Спочатку вчився плавати, вчився настирливо і дуже наполегливо і швидко став плавцем на рівні з дорослими.
Тренувався хлопчина й виконуючи різну важку роботу, не відаючи, що у майбутньому, там, на Сході, у бойовій обстановці, коли потрібно буде швидко підносити важкі снаряди, так пригодиться цей гарт.
Після літніх трудових буднів повертався Андрій до батьківської домівки у Шепетівку, адже попереду нові випробування -школа. Навчався Андрій у Шепетівській ЗОШ І-ІІ ст.№ 6 у 1989-2000 роках.
Класний керівник Валентина Григорівна Малько з особливою теплотою згадує про свого вихованця Андрія Біленького.
Товариський і відкритий, він мав багато шкільних друзів, з якими продовжував дружні стосунки і після закінчення школи.
На жаль, коли влітку 2020 року дружній клас зібрався на зустріч випускників через 20 років після закінчення школи, на зустрічі не було лишень Андрія. Однокласники вшанували пам’ять, поклавши квіти на могильну плиту Андрія Біленького.
Після отримання атестата продовжуючи династію батьків –залізничників, Андрій Біленький став студентом Київського університету економіки та технологій транспорту . На старших курсах Андрій поєднував навчання з підробітком. Працював в охороні і з гордістю розповідав, що йому довіряли важливі об’єкти для охорони . Як правило, це були нічні чергування , а вдень — навчання. Це також були своєрідні випробування та загартовування.
Закінчивши вуз ,повертається Андрій до рідної Шепетівки, працює у Шепетівській дистанції колії спочатку бригадиром колії, а далі інженером з діагностики у виробничо-технічному відділі.
Щасливий життєвий період –одруження, народження донечки Маринки. Турбота про сім’ю, відповідальність обов’язку забезпечення сім’ї спонукала Андрія змінити роботу. Полишивши інженерну справу, розпочинає працювати у майстерні з ремонту автомобілів.
А коли влітку, як правило у липні, і це було щорічною традицією, у селі Троєщині збиралась вся велика родина, Андрій полюбляв приготувати на вогнищі неймовірно смачний шашлик, окунь запечений у фользі.
А родзинкою кулінарного мистецтва була сюрпа, яка готувалася за особистим рецептом, над якою шеф-кухар Андрій ворожив цілий вечір, тренуючи витримку всіх, хто очікував на цей кулінарний шедевр.
Стануть у нагоді кухарські навички Андрієві й на Сході, де прийдеться готувати обіди для побратимів…
Останній день шостої хвилі мобілізації – 15 серпня 2015 року – який став рубежем життя Андрія Біленького та його родини між мирним, спокійним, щасливим та тривожним військовим. Тривога за сина поселилась у серцях батьків та рідних Андрія.
Спочатку було навчання мобілізованих на Яворівському полігоні, надто короткий термін-лише місяць, після чого вони були відправлені у зону АТО.
Щоб не завдавати лишніх хвилювань, він про це не став повідомляти батькам, а лише сестрі Ірині. Але мама, дізнавшись ,що пересадка по дорозі на Схід буде у Києві, ластівкою помчалась, щоб зустрітись з сином. Зустріла на вокзалі і оторопіла- перед нею постали п’ятеро військових, серед яких її дорогий синочок. Погодувала, обігріла теплими словами і відправила з молитвою в далеку незвідану дорогу сина та його побратимів. Де знайти матері ті потаємні сили, те терпіння, як спинити сльози у часи, дні, місяці нестерпного очікування на повернення.
Зловісна арифметика війни – із 5 воїнів, які вирушили тоді на Схід, не повернулись додому двоє.
Андрій Біленький проходив службу у 53-й окремій механізованій бригаді, був сержантом матеріально-технічного забезпечення першої гаубичної самохідної артилерійської батареї, другого гаубичного артилерійського дивізіону. З вересня по грудень бере участь у бойових діях під Сєвєродонецьком, 24 грудня 2015 року отримує посвідчення учасника бойових дій.
Андрій у телефонних розмовах майже нічого не розповідав про складнощі бойових буднів, все заспокоював батьків, що у них все спокійно і повторював свою улюблену фразу «все добре». А його побратими, які приїздили на роковину загибелі Андрія, розповідали як гаряче тоді було під Сєвєродонецьком. У грудні, після виведення із зони АТО, 53-тя бригада переводиться на бойове злагодження на полігон у Черкаському. Передислокація важким тягарем лягає на плечі військових, адже доводилося перевозити бойову техніку та все матеріально-технічне обладнання. А на новому місці знову обживатися, облаштовувати свій побут в польових умовах. Тільки облаштувались, обжилися на полігоні під Черкаським – нова передислокація. Тепер на полігон Широкий Лан в Миколаївську область.
Свій останній, тридцять третій день народження, 5 лютого, Андрій зустрів не за святковим столом, а серед поля, займаючись вантаженням техніки і майна на ешелон. Перебування на полігоні Широкий Лан було також неабияким випробуванням. Місце дислокації 53-ї бригади на полігоні – це територія суцільної багнюки. Довелось прямо на болоті облаштовуватись, ставити намети. Спочатку мостили у болото ящики з-під снарядів — це слугувало своєрідною підлогою, на яку ставилась палатка.
Але вода щоразу просочувалась вище підлоги так, що в наметі постійно було мокро. Спершу не було можливості посушитись , обігрітись, тому що тилові служби не встигли завезти дрова. Також не було води як для побутових потреб, так і для приготування їжі, доводилось використовувати воду з калюжі. Лазня була облаштована лише через два тижні після прибуття на полігон. Андрій з притаманним йому оптимізмом і нотками гумору в телефонній розмові розповідав мені, що нарешті була організована лазня, але поки мились, то тапочки примерзли до підлоги.
Неймовірним щастям, незабутнім для родини, був приїзд Андрія у коротку, лише на 10 днів, відпустку 19 лютого 2016 року. Невпізнанно змінився, виглядав не по роках старшим, в куточках очей відображалось пережите, але випромінював оптимізм і вселяв спокій серед родини і повторював свою улюблену життєстверджуючу фразу: «все буде добре».
Навіть у найжахливішому сновидінні не можливо було передбачити, що ця зустріч –остання. Далі – знову проводи . Як пекельно важко батькам вкотре ніби відривати від серця, виряджати сина в далеку незвідану дорогу. Як важко донечці Маринці, яка не встигла натішитись, не встигла порадіти дорогому татусю за ці короткі 10 днів. Як важко дружині Світлані, якій знову залишатись одній, і знову чекати. У вагоні Андрія очікував побратим і друг Саша Голець, який також повертався з відпустки з дому, з Рівненщини. Довго стояли на пероні рідні, вдивляючись на потяг, який так швидко віддалявся і невдовзі зник з поля зору. Залишились у серці і відчуттях біль, туга, тривога і невідомість та пекуче осмислення того, що хлопці знову відправились у зону АТО, знову на війну.
Місцем наступної дислокації підрозділів 53 бригади був район поблизу міста Костянтинівки. Знову заспокоював у телефонних розмовах Андрій, а коли виїздили на бойові завдання, то попереджав, що зв’язку з ним певний час не буде. Це були дні особливого очікування і переживання і неймовірної радості, коли знову лунав телефонний дзвінок від Андрія- це свідчило, що із завдання повернувся.
Якось повідомив Андрій, що знову збирається у відпустку і щоб очікували його на Великодні свята, але повернутись додому не судилось.
20 квітня родина отримала найстрашнішу звістку, яка може надійти із війни, повідомлення про загибель Андрія. Буяла весна, все квітувало навколо, і це було якимось дисонансом горю родини Біленьких. Врізались, вкарбувались назавжди в пам’яті ті пекельні дні і ночі очікування. Шепетівські волонтери, які відправились на Схід щоб привезти загиблого, через певний час повідомляли про своє місцезнаходження і наостанок передали, що близько 4 години ранку прибудуть у Шепетівку. Отримавши це повідомлення від волонтерів, родина, друзі ще з ночі зібрались і очікували… Тиха зоряна ніч, передсвітанок, пахощі квітуючих дерев. Здавалось, що у цій природній ідилії не має місця трагедії. Але з-за повороту з’явилися вогні автомобіля, який повільно наближався і на лобовому склі якого виднілась табличка «Вантаж 200»…
Цьогоріч виповнюється 5 річниця від дня загибелі Андрія Біленького. Невимовна туга, сум і осмислення незворотності посилились у серцях родини Андрія. Мама Світлана Олексіївна передає лише частинку своїх відчуттів словами « П’ята весна, а біль та ж сама… Журавлі щовесни повертаються з вирію, а син вже не повернеться ніколи.»
Світла пам’ять з роками не гасне. Пам’ятають і згадують бойові побратими Андрія.
Родина Андрія Біленького висловлює глибоку повагу і вдячність за вшанування світлої пам’яті, за турботу до родин загиблих Шепетівській міській раді. Шепетівська громада посмертно присвоїла звання Андрію Біленькому «Почесний громадянин міста Шепетівка». У сквері облаштовано Алею слави героям АТО. Встановлено портретну галерею біля адмінбудинку міськради .
Висловлюємо вдячність колективу Шепетівської ЗОШ І-ІІІ ст.№6, де Андрій Біленький здобував середню освіту й де відкрито йому меморіальну дошку та розгорнуто експозицію у шкільному музеї. А Всеукраїнській спілці учасників бойових дій в АТО «Побратими України» — за ініційовану акцію пам’яті: посадки алеї молодих дубів, яка веде до школи-гімназії.
Вдячні й Музею пропаганди, де у краєзнавчому відділі, в експозиції «Борці за Україну» проводяться уроки пам’яті, присвячені захиснику України Андрію Біленькому. Також у музеї розгорнуто виставку світлин, документів, особистих речей захисника.
Висловлюємо подяку й іншим краянам, небайдужим до збереження пам’яті героїв. Також родина висловлює глибоку шану і вдячність предстоятелям церков різних конфесій за молитви і за упокій душі загиблих.
Світла пам’ять не підвладна плину часу. Пам’ятати-наш святий обовязок. Пам’ятаймо Андрія Біленького, пам’ятаймо полеглих за Україну.
Вічна пам’ять героям!