У цьому переконаний мій співрозмовник — колишній голова комітету з фізичної культури і спорту Шепетівського міськвиконкому, кандидат у майстри спорту з гандболу Володимир Іванович Онісімчук.
Він днями навідався до редакції. Поспілкувалися з ним про життя-буття, а ще поцікавилася тим, як у 75 років бути, так би мовити, у формі, зберігати своє фізичне здоров’я. Адже він й справді гарно виглядає як на свій вік — статечний, підтягнутий, одне слово — спортсмен.
— Знаєте, це досить банально звучатиме, але наше здоров’я — це, насамперед, рух. Пригадую своє дитинство. Тоді не було мобільних телефонів. Навіть телевізор у нашій сім’ї з’явився значно пізніше. А ми, хлопчаки, постійно були у русі, не сиділи на місці. Грали у різні ігри, захоплювалися футболом.
Я навчався у середній школі №3. Перед уроками була руханка. Вчителем фізкультури у нас був Роман Григорович Вселюбський. Він створив у школі чудову баскетбольну команду. Ми здобували перемоги на міських змаганнях. Їздили до м. Хмельницького і там перемагали, виграли першість області з баскетболу серед шкільних команд. Навіть від Хмельниччини їздили у Севастополь, на всесоюзні піонерські ігри, і там посіли 12-е місце.
А ще я займався у Шепетівській спортивній школі, директором якої був Іван Іванович Козлов. Тоді бурхливо розвивалися різні види спорту.
Якось тренер з гандболу спортивної школи Григорій Іванович Яцун запропонував мені спробувати свої сили у його команді. Після перших тренувань мені цей вид спорту став найулюбленішим.
Згодом наша шепетівська шкільна команда грала дуже злагоджено і перемогла на першості області. Трьох гандболістів нашої команди — мене, Миколу Кукальця із СШ № 2 та воротаря Ігоря Алтарковського із СШ № 5 — зарахували до збірної Хмельницької області з гандболу. Ми виступили на чемпіонаті України серед школярів і посіли високе місце у турнірній таблиці.
У 1966 році я закінчив школу. Без спорту не уявляв свого подальшого життя. Тому вступив до Тернопільського педагогічного інституту, на факультет фізичного виховання.
До речі, Микола Кукалець також став студентом цього інституту. Ми і там продовжували займатися гандболом.
Пам’ятаю лекції викладачів, практичні заняття. З них виніс головне правило: фізична культура має стати справді культурою життєдіяльності людини, її сенсом. Уроки фізичного вихованню мають відбуватися у комплексі. Треба знайти для дитини той вид спорту, який буде їй до душі. Або ж зацікавити тим, чим захоплюється учитель, — продовжує Володимир Іванович. — Швидко промайнули студентські роки. На останньому курсі поєднав свою долю зі студенткою факультету математики Людмилою Чагіною. Отримав диплом з відзнакою і направлення на роботу в Івано-Франківську область, у м. Городенку. Там згодом приступив до виконання обов’язків голови райспорткомітету, а дружина працювала вчителькою математики у місцевій школі.
Володимир Іванович і там підняв на високий рівень гандбол, тренував команду. Його гандболісти вигравали першість області. Кращих забирали у професійні команди. А колишня його вихованка Тамара Смбатян була визнана найкращою гандболісткою України 2023 року.
У подружжя Онісімчуків народилися донька Людмила і син Віталій. Обоє отримали вищу освіту. Донька закінчила Чернівецьку медичну академію, стала лікарем-гінекологом. А син навчався у Львівському університеті, на факультеті фізики. До слова, у нього лекції читав ректор закладу, колишній міністр освіти Іван Вакарчук. Нині Віталій працює в ІТ-сфері.
У 1996 році так склалися сімейні обставини, що Володимиру Івановичу необхідно було підтримати батьків — Людмилу Порфирівну та Івана Несторовича, які уже були у поважному віці, тому змушений був повернутися у рідну Шепетівку.
Роботу довго шукати не довелося — обійняв посаду голови комітету з фізичної культури і спорту Шепетівського міськвиконкому. Це були досить непрості роки, період занепаду після розвалу радянського союзу. Але Володимир Іванович об’єднав навколо себе однодумців. Старався, щоб міські спортивні команди брали участь в обласних, всеукраїнських змаганнях.
Тісно співпрацював з керівниками підприємств, які підсобляли пальним, транспортом. Із вдячністю згадує Володимира Володимировича Турінського, Миколу Миколайовича Агаркова, Василя Миколайовича Танасієнка. Вони завжди йшли назустріч, допомагали, чим могли.
А ще у всьому підтримувала добрі починання спортсменів колишня заступниця міського голови, а згодом начальниця міського управління освіти Неля Йосипівна Бунечко. Усе робилося, як кажуть, на благо розвитку спорту у місті.
Звичайно, Володимиру Івановичу довелося жити, так би мовити, на два міста, бо дружина й далі працювала у Городенківській школі, тому не могла зрадити своїх вихованців.
До того ж, навчалася і потім працювала у Чернівцях донька Людмила, а це зовсім недалеко від м.Городенки. Тому вона постійно навідувалася додому. Вийшла заміж за військового. Потім з’явився онук Саша, який здебільшого проводив літо у бабусі.
Тринадцять років Володимир Іванович обіймав відповідальну посаду, спортсмени міста радували своїми успіхами.
Тим часом його мама і тато відійшли у засвіти. Чоловікові більше хотілося бути з родиною, бачити, як росте улюблений онук. А він уже й до школи у Чернівцях пішов, пробував себе у різних гуртках. І таки знайшов улюблене заняття — почав займатися спортивно-бальними танцями.
Коли Володимир Іванович бував вдома, то старався проводити з ним спортивні розминки, розповідав про важливість фізкультури і спорту. Згодом Сашко зі своєю маленькою напарницею переміг у всеукраїнських змаганнях у своїй віковій групі — 8 років.
Талановитого хлопчика помітив тренер київського клубу спортивно-бальних танців Сергій Миколайович Грицак і запропонував батькам долучити його до тренувань у Києві.
Донька Людмила була на роздоріжжі: розуміла, що це шанс для дитини, для майбутнього Саші. Була готова покинути затишні Чернівці і переїхати до Києва, винайняти житло.
— Але вона розуміла, що сама не упорається. У бабусі — уроки. Чоловік, Петро Турченяк, постійно на службі. А дідусеві Володимирові уже 64 роки. Тому, на її переконання, саме він може допомогти у цій ситуації, — каже Володимир Іванович. — І я таки прийняв доньчину пропозицію. Хоча за контрактом ще міг працювати. Розрахувався і поїхав до Києва. Весь час проводив із Сашком. Людмила влаштувалася у клініку гінекологом.
А я зранку проводив онука до школи, а після занять забирав. Потім — обід, уроки. Далі їхали на тренування у клуб. Усе розписано, як кажуть, по хвилинах. І на змагання його супроводжував. Пишаюся, що онук дійсно знайшов себе у цьому виді спорту.
А ще захоплююсь його тренером, який до дрібниць відточував кожен рух, кожен крок на паркеті. Перед дітьми буквально на колінах показував, як поставити ніжку, як ступити, тримати осанку. Він не тільки був тренером, а й справжнім педагогом, психологом.
За 10 років занять спортивно-бальними танцями Олександр Турченяк разом із напарницею Софією Черніковою здобували золото на різних престижних змаганням, завоювали десятки медалей, кубків, призів. І не тільки в Україні, а й за кордоном, зокрема у Німеччині. У Польщі, три роки тому, вибороли перше місце на чемпіонаті Європи, а у Ризі, на чемпіонаті світу, стали бронзоваими призерами. І у грудні 2023 року вони із Софією виграли змаганя в Італії, виступали під прапором України.
Ще до війни у клуб приїздив тренер, пан Азіз з Німеччини, давав платні уроки. Йому сподобався Саша, його філігранна техніка, витонченість рухів. І він запропонував йому тренуватися і навчатися у Берні, в академії спортивно-бальних танців.
Сім’я не погоджувалася, але з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну клуб закрився, тренери виїхали з Києва. І тоді вирішили, що Олександр таки має навчатися своїй улюбленій справі, тренуватися, виступати за Україну. Тому юнак поїхав до Німеччини.
Йому нині 19 років. Своє майбутнє пов’язує лише з рідною країною. Тепер він каже дідусеві: «Будь-яка перемога, чи то у спорті, чи то на паркеті, — то надважка праця і самодисципліна. А ще — контроль, адже не можна допустити, аби вага тіла збільшилася бодай на 1 кілограм…».
Дідусь гордиться онуком, бо у його перемогах та здобутках є і його заслуга. Володимир Іванович часто навідується до Шепетівки, підтримує батьківську оселю, наводить порядок на могилах найрідніших людей. Шепетівка для нього — пристань дитинства, юності й зрілості. Любить її у будь-яку пору року.
Що ж, побажаємо родині Онісімчуків усіляких гараздів, а онукові Олександру — досягнути омріяних вершин, прославляти Україну. Володимира Івановича ще й вітаємо з Днем фізичної культури і спорту. Адже цьому він присвятив усе своє життя.
Світлана МОРОЗ.
На знімку: після виступу на чемпіонаті Європи у Польщі
Володимир Іванович з
дружиною, Людмилою
Петрівною, вітають
Олександра і Софію.