Уже почався дванадцятий місяць, як усі ми невтомно боремося за життя, волю і майбутнє. За цей час довелося зіткнутися з багатьма проявами війни — звірства російських нацистів у Бучі, Гостомелі й Ірпені, зруйнований Маріуполь, масовані ракетні обстріли… Окупанти мали виснажити українців, «отруїти» їх зневірою.
Та не сталося так, як планував кривавий кремлівський карлик. Його намагання поставити Україну на коліна й примусити до благань про мирні перемовини не справдилися. Наш незламний народ не занепав духом, а продовжує важку боротьбу з російськими агресорами.
Що за таких складних реалій дає сили залишатися стійкими? Про це ми запитали у шепетівчан.
За словами 20-річної Вікторії, опускати руки через зневіру їй не дозволяє віра у те, що правда – на боці українського народу:
– На мій погляд, наша нація воює за добро, правду та справедливість. Натомість країна-агресор демонструє поведінку вбивці та терориста, що вдерся на чужу територію, аби знищити нас усіх. Ну, не хочемо ми жити та будувати власну державу за його варварськими правилами!
Яке росіяни мають право катувати незгодних, погрожувати цілому світу ядерною зброєю? А ще – давати й виконувати злочинні накази, скидати потужні авіабомби на житлові будинки?
Чудово розуміємо: результат цієї війни матиме фундаментальне значення не лише для України, але й для усього вільного світу. Саме на нашій землі нині вирішується його майбутнє.
Іншу нашу співрозмовницю, 53-річну Ніну Іванівну, наснажує до стійкості розуміння того, як багато викликів, спричинених наступом російських агресорів, ми уже подолали:
– Щоразу, коли чую жахливі новини з фронту чи здригаюся від надокучливого звуку повітряної тривоги, згадую слова Президента України, сказані у Новорічну ніч: «У мить, коли здається, що ви уже не можете іти далі, згадайте те, що ми уже з вами пройшли». Справді, фактично зламано багато планів рашистів, світ захоплюється відвагою й військовою майстерністю наших воїнів. А найголовніше – на той світ відправлено уже понад 127 тисяч окупантів…
А от що розповіла «Шепетівському віснику» 31-річна жителька нашого міста Яна Перегоєдова, яка з кінця лютого 2022-го активно волонтерить, залишаючись незламною заради сина та українських Героїв, котрі захищають Батьківщину на передовій:
– Не дозволю, щоб моя дитина жила в окупації, страху, без прав і свобод. Не хочу, щоб замість колискової син засинав під звуки ворожої артилерії.
Знаєте, багато моїх друзів та знайомих наразі боронять Україну. То хіба можна опускати руки? Це ж буде зрадою тих, хто свого часу пішов за нас, за наших дітей у справжнісіньке пекло. Зрадою тих, хто віддав життя заради нас з вами.
Стійко триматися допомагають і колеги-волонтери. Це чудові люди, котрі завжди підтримують, залучають до виконання різних проєктів. Усвідомлюючи свою потрібність, я одразу знаходжу сили робити усе необхідне для нашої спільної Перемоги. Такі часи настали, що кожен із нас, українців, є волонтером, адже війна зачепила багато кого.
Люди, котрі мислять як Яна, неабияк наснажують українських військових, підтримують їхній бойовий дух. Не виняток і 38-річний воїн Андрій, котрий сказав нам наступне:
– Якщо постійно живеш в окопах, ховаєшся від обстрілів, спиш у болоті та холоді, місяцями не бачиш рідних людей і втрачаєш побратимів, з якими ще вчора ділив бліндаж, то може «накрити» відчай. Але підтримка українців, особливо тих, хто займається волонтерською діяльністю, додає сил і оптимізму.
Нині запити військових земляки організовано «закривають» за лічені години. Тож чітко розумію, що ми воюємо не даремно. Є заради кого міцно стояти на позиціях, зубами вгризатися у кожен клаптик рідної землі, боротися за гідне майбутнє.
Аліна БОДНАРУК.