Країна на узбережжі Перської затоки зустріла наших хлопців своєю нещадною спекою, випаленими сонцем пісками й напруженою незвіданістю. Вони були першими  українськими військовослужбовцями, яким судилося розпочати миротворчу епопею в цьому краю древніх цивілізацій, який став «гарячою точкою» світового рівня. І серед них був наш земляк Михайло Кошель.

Для нього, як і для його товаришів по місії, цей гарячий подих аравійської пустелі став мовби рубежем двох реалій — теперішньої, в очікуванні смертельного ратного протистояння, і тієї, що пережив кожен боєць 19-го окремого батальйону радіаційного, хімічного, біологічного захисту перед своїм прибуттям до Кувейту.

 

Усе почалося ще наприкінці 2002-го року, з формування батальйону радіаційного, хімічного і бактеріологічного захисту, який готували для відправки у Кувейт. Він був  призначений для ліквідації наслідків у разі застосування Іраком зброї масового ураження.

За словами Михайла Миколайовича, основний склад набирали з добровольців, які висловили бажання взяти участь у миротворчій місії, на контрактній основі з усієї України. Тож кожен зважив усі «за» і «проти», погодив свій крок з рідними. До речі,  багато з військовослужбовців на день формування підрозділу уже були нагороджені медалями ООН та НАТО, мали досвід бойових дій. Та й підготовка на базі у м. Самборі була відповідна, на витривалість у суворих пустельних умовах.

А 27 грудня 2002 року на військовому аеродромі містечка Новий Клинів, що на Львівщині, з тільки-но сформованим хімбатом відбулися тактично-соціальні  навчання, де військові хіміки протистояли умовному противнику, який використав зброю масового ураження. І військові аташе іноземних країн, які були присутні на цих навчаннях, відзначили цілковиту відповідність батальйону і його особового складу сучасним вимогам.

До слова, для захисту від великого ймовірного іракського арсеналу хімічної зброї  потрібна була достатня кількість підрозділів, здатних вести радіохімічну, хімічну і біологічну розвідку. Однак ні у Польщі, ні в Румунії, Словаччині й Чехії їх стільки не виявилось. Лише в Україні був створений підрозділ, здатний організувати масштабний захист місцевості та кувейтського  населення. А це якраз те, що потрібно було союзникам по антиіракській коаліції.

Чому місцем  призначення українського батальйону було обрано Кувейт? Тому що ця країна була плацдармом для розміщення основної частини угруповання наземних військ коаліційних сил. Іншою ж причиною був напрямок вітрів, що дмуть на території Іраку.

— Перекидання батальйону з України до Кувейту почалося 22 березня 2003 року, після прохання цієї держави захистити її населення від можливої загрози, — пригадує Михайло Миколайович Кошель. — Вилітали з аеродрому «Скнилів», що поблизу Львова, на військово-транспортних Іл-76 МД. Загалом нас було близько 450 військовослужбовців і 125 одиниць техніки. Практично подібна передислокація військових підрозділів повітрям на відстань понад 4000 кілометрів на територію іншої держави у наших Збройних Силах була проведена вперше.

…В аеропорт м. Ель-Кувейт наші військовики прибули фактично на другий день після  початку операції військ міжнародної коаліції під керівництвом США, яка отримала назву «Свобода Іраку».

Табір «Кемп-Аріфжан», де розмістився український батальйон, знаходився за 125 кілометрів від кордону з Іраком, до столиці – м. Ель-Кувейт – було близько 50 кілометрів. За вісім кілометрів від нього плюхались хвилі Перської затоки. Навколо табору – пустеля…

Сусідами українців були підрозділи американців, німців, словаків, чехів, румунів. Табір був досить добре захищений. У разі пуску будь-якої ракети з території Іраку, незалежно від того, у який район вона летить, у таборі (як і по всій території Кувейту) оголошувалась повітряна тривога, весь особовий склад негайно ховався у спеціально обладнаних бомбосховищах, які  були по всьому табору.

Серйозних руйнувань або жертв такі обстріли не завдавали. Однак не відкидалася ймовірність знаходження у боєголовках цих ракет отруйних речовин. Тому для перевірки та місця падіння виїжджали спеціальні групи радіаційної, хімічної і біологічної розвідки.

— Правда, з перших днів перебування в Кувейті союзники влаштували нам своєрідний «тест-драйв», аби перевірити, що ми можемо у реальних умовах, — згадує Михайло Кошель, який під час перебування  у Кувейті був водієм медичної роти (до речі, свого часу посвідчення водія отримав у Грицівському ВПУ-38). – Тож довелось для тієї  акредитації провести розгортання батальйону при повній викладці з технікою, у спеціальних костюмах хімзахисту. Спека стояла понад 50 градусів за Цельцієм. Але то була можливість засвідчити, на що ми здатні, що ми можемо, що ми вміємо працювати професіонально. Союзники були задоволені побаченим. На щастя, це була єдина така серйозна масштабна робота особового складу в Кувейті, адже зброя масового ураження іракцями так і не була застосована.

Правда, чимало незручностей нам додавало обмундирування, яке не відповідало тим умовам. Наприклад, берці були старого зразка, підбиті цвяхами, вони на розігрітому до 70-80 градусів піску просто розлазились. Із здивуванням там дивилися на наш зелений камуфляж серед пустелі. Це вже потім, в Іраку, нам видали «пісочний». А загалом були створені належні умови перебування.

Проживали у великих наметах, з підлогою, розкладними ліжками, освітленням, електроприладами, кондиціонерами. Були й душові, пральні, умивальні приміщення, туалети. Однак і за цих умов годі було сховатись від піщаних бур, після яких жовта пилюка була скрізь, як би від неї не захищався. Харчування забезпечувала американська сторона. Надання медичної допомоги покладалося на персонал українського батальйону.

Як планувалося, після завершення активної фази «Свободи Іраку» 19-й хімбатальйон мав бути уведеним до Іраку. Та оскільки зброї масового ураження у цій країні так і не знайшли, то батальйон був переформований, його чисельність була скорочена, а бійцям запропонували вибір — їхати додому чи продовжити миротворчу місію тепер уже в Іраку. Тож Михайло Кошель, як і майже всі інші бійці хімбату, вирішив послужити далі гуманітарній місії ООН.

Відтак 1 серпня 2003 року 19-й окремий спеціальний батальйон здійснив передислокацію з військової бази «Кемп-Аріфжан» на базу «Кемп-Койот», що була серед пустелі за 40 кілометрів від іракського кордону. Тут довелось зачекати прибуття основної частини українського контингенту в Іраку – 5-ї окремої механізованої бригади. Вони (загалом понад 1600 військових) склали першу ротацію у цій «гарячій точці».

А 11 серпня колона, у складі якої перебував старший сержант Михайло Кошель, перетнула кувейтсько-іракський кордон і здійснила марш у район місця майбутньої постійної дислокації – у провінції Васіт.

— Пересувалися своїм ходом, правда на американських тягачах, бо наша техніка малопотужна, довгих переходів у таких умовах не витримувала, — розповідає Михайло Миколайович. – Як і в Кувейті, вразили добротні дороги. В Іраку вони, до речі, були побудовані ще радянськими фахівцями, та, як бачимо, на совість. Однак перехід все одно був дуже важким під палючим сонцем.

Зупинилися у м. Ес-Сувайра, що біля річки Тигр, на базі миротворчих сил «Зулу».

Тут, треба зазначити, у наших військовиків була непогана компанія, адже разом з ними у складі коаліції в Іраку перебували контингенти ще з понад 40 країн світу. Проте український контингент за чисельністю був третім після американського та англійського. Але, мабуть, таки «найдешевшим». Попри те, що служба українців була не з найлегших.

У Ес-Сувайрі Михайлу Кошелю випало охороняти великий закинутий аеродром. Загалом, за його словами, навколо бази, поділеної на сектори, було 13 постів та два блок-пости. Глинисті береги Тигру з такою ж брудною водою «освіжали» хіба що фінікові пальми, неподалік були й квартали поселень. Вражала злиденність, у якій в ту пору перебували іракці, особливо було шкода дітей. Тож для них українські військовики завжди брали гостинці.

Оскільки зброя – традиційний атрибут місцевого населення, то постійно звідусіль було чутно стрілянину, каже Михайло Кошель. Вона здіймалася іракцями з будь-якого приводу: весілля, гарна оцінка сина, сусід з сусідом не миряться… Проте коли наставала тишина, то це насторожувало. Адже вдень у цій країні могли приязно  усміхатися, а вночі стріляти у твій бік.

Та все ж, першим українським військовикам в Іраку пощастило, вважає Михайло. Після поразки ця країна у 2003-му переживала затишшя перед бурею, партизанський рух саме розпочинався.

Українці знаходили спільну мову з населенням через перекладача – колишнього міністерського посадовця, який користувався неабияким авторитетом серед шейхів.

Тут, в Іраку, Михайло Кошель упродовж шести місяців перебування підтримував (і нині підтримує) дружні зв’язки із земляками — Олександром Архип’юком та Олександром Калитюком. Вони прибули з різних частин. І хоча функції виконували різні: один на БТРі довозив особовий склад для посилення позицій, а інший опікувався  евакуаційно-ремонтною технікою, та вони завжди трималися разом. І це за тисячі кілометрів від рідної домівки дуже допомагало.

А 16 лютого 2004 року добігла кінця миротворча місія Михайла Кошеля і його товаришів.

…У дорогу додому вирушили літаком із «свого» ж аеродрому, залишаючи неспокійну іракську землю. І на душі стало спокійніше, коли «Ту-154» стрімко набрав висоту.

Радісним було приземлення у знайомому вже «Скнилові», швидко промайнули кілька карантинних днів. Далі Михайла Кошеля чекала служба у різних військових частинах, оскільки його, 161-ша бригада в м. Ізяславі, була розформована. А загалом отої ратної долі уже чверть віку набралося, каже він.

Та останні її роки були особливими – присвячені протистоянню з ворогом уже на своїй землі. І тут особливо знадобився досвід учасника бойових дій та миротворчої місії.

З початком антитерористичної операції на Сході України головний сержант взводу охорони 2-го дивізіону з «12-го містечка» більше трьох років поспіль разом із побратимами по зброї ніс бойове чергування у чорнобильській «зоні відчуження», захищаючи мирне небо над столицею. А цього року з усім особовим складом  зенітного ракетного полку стояв на сторожі недоторканності повітряних рубежів країни у зоні проведення ООС на Донеччині. До слова, жоден безпілотник крізь лінію оборони наших захисників не пролетів.

— Війна, де б вона не була, приносить лише біду. І у нас, на Сході, є чимало схожого до того, що було в Іраку, — розруха у суспільстві, у людських долях. Часто зустрічали людей із щирою українською душею, які прагнули допомогти. Але були й такі, що в очі посміхаються, а в душі дивляться на тебе вовком, — каже Михайло Миколайович. — Втім, як на загал, то усі хочуть одного — миру. Усі розуміють, що лише він — основа розвитку і суспільного благополуччя, без нього немає перспективи і майбутнього.