На січень припадає багато подій, знакових для української державності. Зокрема, 22 січня ми всією Україною відзначали День Соборності — свято об’єднання українських земель у єдину самостійну державу. Проте XX століття залишило нам у спадок й інші знаменні епізоди в історії, що пов’язані з утвердженням національної символіки.
Тридцять років тому, 15 січня 1992 року, Указом Президії Верховної Ради України музикою Державного гімну України офіційно затверджена мелодія пісні «Ще не вмерла України…» Михайла Вербицького. Проте текстуальна його частина була узаконена лише за 11 років.
Принагідно зазначимо, що пісня «Ще не вмерла України» була написана у 1863 році громадянином Австрії Михайлом Вербицьким на однойменний вірш підданого Росії Павла Чубинського. Вона досить швидко набула популярності й стала фактичним гімном УНР та ЗУНР, а 15 березня 1939 року одержала офіційне юридичне затвердження – як гімн Карпатської України. Ця держава проіснувала недовго. Разом з її занепадом гімн був заборонений угорським урядом, так само, як і понад 70 років у Радянській Україні.
Своє нове дихання і нове життя він здобув під час Революції Гідності, коли сотні тисяч людей співали заповітні слова, наче святу молитву. Патріотична пісня, написана понад 150 років тому, стала одним із втілень споконвічного прагнення українців до свободи та поєднала крізь віки усіх борців за незалежність.
Синьо-жовтий прапор, як державний символ України, нині також є особливою ознакою нашої соборності, уособленням національної єдності, честі та гідності. Його яскраве полотнище поважно майорить на п’єдесталах слави, на підкорених вершинах гір, над спорудами державних установ, консульств та посольств, на суміжних із сусідніми державами кордонах від 28 січня 1992 року – дня ухвалення Верховною Радою України Постанови «Про Державний прапор України».
Проте перший за радянських часів прецедент публічного підняття українського національного прапора в УРСР відбувся значно раніше: 26 квітня 1989 року, в річницю Чорнобильської трагедії, Юрко Волощак, активіст Товариства Лева, розгорнув синьо-жовте полотно на площі Ринок у Львові.
А от над Шепетівкою яскраве знамено вперше замайоріло 1989 року на даху будинку Шепетівської районної ради. Почепив його туди наш земляк Ігор Балда, якого ще у роки горбачовської перебудови знали як завзятого борця за незалежність України. Щоправда, наступного ранку прапор зняли, а пожежну драбину, по якій чоловік виліз на дах, «підкоротили» на три поверхи.
Проте Ігор не збирався зупинятися на досягнутому: ще один стяг разом із іншими патріотами він встановив поблизу Шепетівського краєзнавчого музею у липні 1991-го. Тумбу вкопали так глибоко та надійно, що на ній досі майорить Державний прапор України.
Варто додати, що саме під цим знаменом наша країна пройшла довгий шлях випробувань та досягнень. Зокрема, 21 січня 1990 року, під час акції «Живий ланцюг», присвяченій до Дня Соборності, люди масово вийшли на вулиці із синьо-жовтими прапорами, які переважно самотужки шили вдома.
А вже 19 листопада 1997 року український прапор вперше було розгорнуто українським космонавтом Леонідом Каденюком на борту шатла «Колумбія» на висоті 279 км над Землею.
Та й нині синьо-жовтий стяг гордо майорить у кожному куточку України. До слова, на Хмельниччині напередодні відзначення 30-ї річниці Незалежності на території дендропарку «Поділля» підняли найбільший в області прапор розміром 10×15 метрів на флагштоці заввишки 50 метрів. Загалом його встановлення, благоустрій прилеглої території та під’єднання комунікацій обійшлося обласному бюджету в майже п’ять мільйонів гривень.
Підготувала Аліна БОДНАРУК.