Шепетівка за історичними мірками, як населений пункт, доволі молода. Принаймні, такою її роб­лять згадки про неї у різних старожитніх актах та документах. Проте, чи можна знайти якусь іншу «зачіпку», аби підняти завісу мороку віків?
На переконання науковців, які займаються історичною лінгвіс­тикою, пролити світло на досі «невидиме» минуле може сама назва населеного пункту — топонім, при вивченні етимології якого можна виявити давно «зашифровану» історію. І той її карб може несподівано відкрити нам таємницю тисячоліть.

На перший погляд, існування в Україні багатьох населених пунктів, вік яких нараховує щонайменше півтора тисячоліття, видається неймовірним, але факти переконують, що, напевно, так воно і було.
І, як стверджують мовознавці-тюркологи, це доводить більш скрупульозний аналіз топонімії, яка завдячує своїм походженням народам, що мешкали на теренах України у давнину, і не лише залишили слід в її історії, а й, цілком можливо, взяли участь й у етногенезі нашого народу.
Правда, після опанування ними з легкої просвітницько-місіонерської руки Кирила і Мефодія книжної староболгарської писемності (яку ще помилково називають давньоруською або церковнослов’янською) мовні особливості «аборигенів», здавалось, зникли назавжди.
Та все ж залишався «слід» так званої булгарської групи тюркської мовної сім’ї — вимерлих тепер булгарської, хозарської, аварської мов, який викликає дедалі більше зацікавлення. І «прочитати» його допомагає єдина, жива нині, їхня «родичка» — чуваська мова, тобто сучасна форма булгарської мови й «спадкоємиця» мови племен савірів — наших ослов’янених сіверян, частина яких емігрувала у ранньому середньовіччі у межиріччя Волги і Ками.
Саме вона є «ключем» до розгадки етимології топонімів, коли мотивація назв завдяки їй може бути якимось чином пояснена.
До прикладу візьмемо лише кілька населених пунктів з оригінальними назвами, які можуть бути розшифровані за допомогою чуваської мови.
Так, назва м. Бахмач (Чернігівська обл.) у перекладі з чуваської пухмач – «скарбничка»; м. Бахмут (Донецька обл.) з чув. пахмат – «сміливий, відчайдушний»; с. Болохів Калуського району (Івано-Франківська обл.) з чув. пулăх – «родючість»; річка Боржава (ліва притока Тиси) з чув. пăр шывĕ – «крижана вода» (пăр – «лід»); селище Вороніж Шосткинського району (Сумська обл.) з чув. вар – «яр, балка», анăш – «ширина»; гора Говерла (гора з чув. кăвар – «розпечене вугілля», -ла – словотворчий афікс прикметників (тобто «палаюча жаром»); м. Жашків (Черкаська обл.) з чув. шашкă – «норка»; м. Кагарлик (Київська обл.) з древньотюркської qağar – «сніг», лик – афікс; м. Калуш (Івано-Франківська обл.) з чув. хулаш – «городище», від слова хула – «міс­то»; гори Карпати, гори з чув. кар – «відгороджувати, загороджувати», пăт – «повністю, зовсім»; с. Космач Косівського району (Івано-Франківська обл.) з чув. касмач – «мотика, гак»; Сихів (район у Львові) з чув. сыхă – «пильний, чуйний»; м. Сокаль (Львівська обл.) з чув. сухал – «борода»; смт. Турка (Львівська обл.) з давньобулгарської turku – «місце торгу»; м. Умань (Черкаська обл.) з чув. юман – «дуб»; м. Черкаси з чув. кĕр – «осінь, осінній» та кассă – «селище».
Тут, як зауважує доктор філологічних наук, професор Київського Націо­нального університету ім. Т.Шевченка, мовознавець Костянтин Тищенко у своїх дослідженнях, варто зорієнтувати читача у тому, що топоніми (географічні назви) кожної території мають неоднакову історичну і культурну цінність. Більшість теперішніх назв нам зрозумілі: кажуть, що вони «прозорі» за змістом, а це вказує на їхню пов’язаність із рештою «звичайних» слів мови і водночас на те, що вони закріплені за певними географічними об’єктами недавно.
Давнішні назви для пізнання історії важливіші, проте саме через свій вік вони «затемнені» внаслідок безупинної дії процесів їхньої переробки населенням у бік більшої зрозумілості.
Цей процес відомий усюди в світі і має назву «народної етимології», тобто стихійного пристосування до зрозуміліших асоціацій із «звичайними» словами, коли у мові більше не вживаються ті слова, з якими ці географічні назви були пов’язані раніше. Зовсім старі назви стають, звичайно, настільки незрозумілими для сучасників, що їхнє походження вдається простежити, лише застосовуючи спеціальні методи історичного мовознавства.
До чого ж тут Шепетівка, запитаєте, адже у цій назві все більш-менш зрозуміло.
Отож бо й воно, що разом з десятками інших схожих назв населених пунктів у топонімі «Шепетівка» прослідковується виразний слід пори Аварського каганату. Є припущення, що назва нашого міста постала з цілого словосполучення й тлумачиться завдяки чуваській мові, згідно її словника, як шеп – «гарний, прекрасний», утă – «кінь» або «лощина, долина».
Відтак, і Шепетівка, а разом з нею і Шепетин, Шепіт, Шептаки, Шептичі, Шепелі та багато інших подібних топонімів у нашій країні, а крім того й Шипотень (Sipoteni) у Румунії (і теж не один) є ніби своєрідними словесними «маячками» у просторі, які позначили шлях степових «козацьких» ватаг аварів у загубленому в часі 555 році, коли вони вперше згадали про себе. А вже у 565 році, «погостювавши» десяток років у наших краях, вони «примучаша» жінок дулібів, підманули їх з собою.
А відтак, подолавши Карпати, пе­реб­­рались у придунайський степ — пушту. Тут варто згадати й село Долішній Шепіт у гірській Чарнівеччині. Це єдине в Українських Карпатах село, безпосередньо з якого ведуть шляхи до п’яти найближчих високогірних перевалів — Шурдин (до якого, до речі, й сьогодні можна проїхати на авто), Садів, Чимирнар, Фальків та Мочерка.
Відтак «новосели» створили у долині річки Тиси свою державу, яка кілька століть була грозою для Європи. До речі, її вплив поширювався і на наш край.
Звісно, прискіпливий читач знову запитає: чим же «спокусила» ця назва місцеву людність, що збереглася протягом такого тривалого часу?
Як відомо, образ думок, а в давнину це мало особливе значення, будується на культових традиціях і він не може бути змінений ніяким військово-політичним тиском.
Тож, вірогідно, у топонімі «Шепетівка», що, як ми зазначали, походить від словосполучення «гарний кінь», можна розгледіти відгомін одного з головних ритуалів давнього степового світу і священнодійства слов’ян. Тобто йдеться про віщування за конем й жертвоприношення білого коня на спеціальному культовому місці, важливому для усієї округи, як кажуть, намоленому, і яке здебільшого розташоване на узліссі, на відкритій галявині – узвишші, щось на зразок нашої «Верховини», де, як знаємо, з часом постав історичний центр міста.
До речі, за твердженням науковців, топонім «Шепетівка» за аналогічним походженням не самотній у такому тривалому часовому «плаванні» і в нашому краї. Варто хоча б назвати такі населені пункти, як с. Нараївка Славутського району (у перекладі з чуваської нар – «гарний», ай – «низина»), с. Сасанівка Полонського району – з чув. сусăн – «слабшати, знемагати», с. Саверці Попільнянського району (Житомирська обл.) та Шепетівського району – з чув. сăвăр – «сурок, бабак» або сĕвĕр – «заспокою­вати, пом’якшувати», ­с.Сохужинці Ізяславського ройону – з чув. сухаçă – «орач, землероб», с.Улашанівка Славутського району – з чув. улăш – «переміна», ен – «сторона, місцевість, край».
Тож, може, й справді в ту сиводавню минувшину хан Баян задумливо сидів на березі Гуски й споглядав на віще гарцювання білосніжного скакуна. А далекі пращурки, після доброго його знаку, зважилися піти з чорнобровими звитяжцями у далеку й незвідану, хоч «у возах», проте романтичну дорогу. Але факт – саме відтоді маємо таке рідне й миле нам Закарпаття.
Хай там як, вірні ті припущення науковців чи ні, але, попри «юність» Шепетівки, мусимо визнати, що її історія приховує ще чимало «білих плям», які чекають на відкриття.
Володимир НИТКА.