Сто п’ятдесят років тому в Заславському повіті Волинської губернії, до якого входило містечко Шепетівка, із зернових культур переважно вирощували овес, жито і гречку. Щодо коренеплодів, то саме «на слуху» була «модна» новинка – цукрові буряки.
Завдяки дослідженням Олексія Братчикова, які він зробив у Волинській губернії в 1860-х роках, знаємо про специфіку тодішнього сільського господарства на наших теренах. Також у його працях, що вийшли друком у Житомирі, описується, як і чим незабаром після відміни кріпосницького ладу в нашій місцевості велася посівна, що саме сіяли та садили.
Як дослідив Олексій Борисович, в структурі зайнятості людей Заславського повіту землеробство було «галуззю № 1». Утім, здебільшого вирощувалися доволі незвичні, як на теперішнє «вухо», сільськогосподарські культури, а саме: овес, жито, гречка.
Щодо жита питань ніяких – саме з нього, а не пшениці, масово пекли хліб, головний продукт харчування. «Зацікавлення» вівсом пояснюється тим, що найпопулярнішою тягловою силою були коні, основні «споживачі» цієї злакової культури. Ну а гречці «повезло», оскільки вважалося, що для неї підходить будь-який грунт, головне його перед засіванням добре розпушити.
Землю «копали» за допомогою двох найпоширеніших знарядь – волинської сохи та орала. Функцію добрив виконували коні, яких по кілька тижнів просто випасали на майбутніх «нивках».
Цікавіше було з городництвом. За даними мирового судді (й етнографа-любителя) М. Данильченка, що датовані кінцем 1860-х років, висівання та садіння багатьох овочевих культур у Подільській губернії супроводжувалося дотриманням певних «ритуалів».
Наприклад, капусту треба було садити у день перед святом Благовіщення Господнього та у Страсну суботу. За народним повір’ям, розсаду належало підливати талою водою з березневого снігу. Перший висаджений “корчик” розсади капусти накривали великим глиняним горщиком, а його – білою хустиною, яку прикладали камінцем. При цьому примовляли: «Щоб моя капуста була така ж велика як горщик, біла як хустка, тверда як камінь».
Кукурудзу та редьку заборонялося висівати старим беззубим жінкам, бо інакше, як казали у народі, «кукурудза народиться редькою, а редька вродиться порохнявою».
Огірки сіяли пізно, аж у день Івана Довгого (25 травня). До того на те місце зносили звідусіль старе мотуззя, шмаття, щоб «огірки добре зав’язувалися».
Якщо жінка сіяла моркву, то мала схопити обома руками верхню частину своєї ноги і промовити вголос таке: «Роди, моя моркво, так, як моя литка».
Найбільш непереливки доводилося старим чоловікам без волосся на голові. Таким заборонялося сіяти мак – дуже розповсюджену в ХІХ столітті городню культуру. Молодші ж люди, з «шевелюрами», мали перед висіванням маку почухати голову, проголошуючи: «Щоб головки маку були такими саме великими, як моя голова, і щоб маку було стільки, як на ній волосся».
Для порівняння, цукрові буряки на Волині та Поділлі у 1860-х були все ще не дуже звичною культурою. Зазвичай солодкі корені вирощували лише на плантаціях власників цукроварень чи на їхнє замовлення.
Збереглися відомості про те, яким чином цукрові буряки у 1865 році сіяли в містечку Шепетівці, де цукрозавод функціонував ще з кінця 1840-х.
Земельний наділ під цю культуру готували з осені, виорюючи його металевими плугами. Як тільки весною сходив сніг і трохи підсихала земля, її починали «ралити» (завжди поперек поля) і «підрівнювали» боронами.
Далі так званими писачками (маркерами) «наводили» борозни для насінин. Услід за кожною писачкою йшла жінка-сівачка, котра лівою рукою клала насіння (заздалегідь замочене у воді) в борозни, а правою, утримуючи копачку, швидко загортала його землею.
Після сівачок на поле пускали “катки” (кожен тягнула пара волів), внаслідок чого засіяне поле «втрамбовувалося». Ну а далі чекали, доки насіння зійде й почне пускати корінці.
Через два тижні після засівання поля розпочинався етап прополювання сходів від бур’янів та їхнє обкопування. Це робили за допомогою так званих копачок (мотик, що на вигляд нагадували невеликий черпачок). Таке прополювання до осені робилося по кілька разів.
А врожай солодких коренів зазвичай збирали у вересні. Легкими плужками «підхоплювали» їх під корінь і вивертали назовні.
Далі буряки везли на заводську переробку. Кінцевий продукт – цукор – виходив настільки дорогим для пересічних селян, що вони його майже не споживали.
Володимир КОВАЛЬЧУК.