«Тим, хто врятував світ» — саме такі слова вдячності уже не одне десятиліття лунають у День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Й дотепер у житті наших співвітчизників Чорнобиль є незагойною раною болю і втрат. Масштаби того лиха та важкість наслідків стали найтяжчими в історії нашої планети й саме героїзм ліквідаторів врятував мільйони життів, врятував світ. Серед їх численної когорти і наш земляк, ліквідатор першої категорії, інвалід 2-ї групи Василь Васильович Сивоконюк.
Йому, як і іншим героям-чорнобильцям, здається, нині чи не найгостріше відчувається неспокійне биття «атомного пульсу» країни. Адже життю, яке вони такою дорогою ціною відстояли, подолавши ядерну стихію, знову загрожує тепер уже людська ворожа сила. Окупація і обстріли Запорізької АЕС, аварійні зупинки енергоблоків АЕС мовби знову «прокручують» хроніку власної історії ліквідатора.
Ту чорнобильську вахту, хоча відтоді й минуло три з половиною десятиліття, Василю Сивоконюку не забути й досі…
На знімку: ліквідатор 1-ї категорії, інвалід 2-ї групи Василь Васильович Совоконюк.
— Я родом із Бейзимів, як і моя дружина Галина Володимирівна. А практично з 1979 року у Шепетівці. Тут у нас народилося двійко синів. З 1981-го пішов працювати на колію, у КМС-193, де пропрацював до виходу на пенсію. Усе життя пов’язане з господарськими потягами, — розповідає Василь Васильович. — На ЧАЕС ми потрапили у 1987-му році. Звісно, не всі хотіли їхати, шукали привід ухилитися. Однак, правду кажучи, у перші дні, хоча і багато уже й знали про Чорнобиль, думалось, що неначе їдемо на екскурсію. А виявилось, що ця поїздка обернулась ціною життя для багатьох із нас…
У зону прибули вночі. Перебували на постійному місці дислокації на станції Вільча. А уже звідти добирались на станцію Янів, що неподалік. Звідти вирушали на місце роботи у зону.
Працювали по 12 годин. Розбирали старі радіоактивні колії й прокладали нові. Роботу вели й безпосередньо за півтори сотні метрів від четвертого енергоблоку, реактор якого вибухнув й над яким звели укриття.
— Тоді нам довелось бувати й у «рудому лісі», прилеглому до Чорнобильської АЕС, який взяв на себе найбільшу частку викиду радіоактивного пилу під час вибуху реактора 26 квітня 1986 року. Це той, де орки цієї весни собі окопи рили…
Все демонтоване колійне залізяччя відвозили у могильник на Буряківку. На нічліг повертались у Вільчу. Там же й харчувались. Пригадую, що тоді з Білорусії нам привозили згущене молоко.
Постійно проводилися заміри дозиметрами, з ними ходили бригадири та майстри – носили замість авторучок. Як мовиться, на всіх радіації не бракувало, особливо «зашкалювало» взуття. Усе документально фіксувалось. Обов’язковим було миття у лазні, тобто індивідуальна дезактивація. Робили дезактивацію й усього робочого составу.
Наступного дня усім видавали новий робочий одяг. Усі перебували у захисних масках. З приводу обов’язковості цього з нами вели розмови співробітники тодішнього КДБ, як і щодо необхідності тримати язик за зубами стосовно справ у Чорнобильській зоні. Очевидно, у той час не все було там благополучно…
Так тривало фактично протягом усіх трьох літніх «стронцієвих» місяців.
— Тоді, пам’ятаю, у садках залишених садиб вродили дуже великі яблука. Багато хто зважувався, щоб їх скуштувати. Я остерігався такої спокуси і це згодом, думаю, мене врятувало.
А ще протягом літа була велика спека, тож хлопці тягнулися і до місцевої води. Оскільки робоче місце занадто «фонило», то состав віз бочку води і фонтаном поливав колію.
Вражав великий контраст між силою природи і занедбаністю місць, де ми перебували. Довкола — покинуті села, будівлі із слідами зломів, можливо, від рук мародерів. Словом, розруха, пустка…
А природа вражала як красою, так і розмаїттям. На водних плесах біля Прип’яті було не злічити качок, лелек. Коні залишені блукали… Можна було побачити й диких кіз, зайців, які не боялися людей. Та й гризунів, що вражали розмірами, вистачало…
Після роботи у зоні усе своє колійне обладнання замінили, залишили на ходу лише колійні укладачі та розбірники. Тож нинішній стан залізничної станції Янів, розташованої поблизу Прип’яті у Чорнобильській зоні відчуження, нагадує про героїчні будні залізничників та ціну їхнього подвигу. Тут досі стоять розібрані потяги, а посеред вагонів ростуть дерева…
У тому ж Янові, каже Василь Васильович, у чорнобильський час на базарній площі влаштували своєрідне кладовище автомобілів – їх чималу кількість звезли і звалили у велику піраміду. До слова, цю станцію в останні роки було обрано для туристичних атракцій та дозвіллєвого «креативу» заїжджих «сталкерів». Коли його старший син Іван був там у справах, то розповідав про побачену розруху й туристичні обрії сучасної Чорнобильської зони.
Можливо, нині це важко уявити, але за свій статус ліквідатора учасникам тих подій доводилось «повоювати» з бюрократичним всевладдям. Як пригадує Василь Васильович Сивоконюк, йому довелося домагатися своїх прав протягом півтора року і пройти для цього чотири суди.
Як таке могло бути, запитаєте. Але є такий факт у біографії ліквідатора, і він таки домігся справедливості. Видно, є Бог на світі… На жаль, колись численна когорта чорнобильців стає дедалі меншою.
— Багатьох моїх товаришів уже немає серед живих. Із нашої КМС було до чотирьох десятків працівників різного віку, які тоді «пройшли зону». А зараз живих можна на пальцях порахувати…
Здавалось, після пережитого тільки б мирно працювати та радіти онукам, синам, яких виплекали, заповівши любити життя, свій народ та Україну. І вони обоє — Іван та Віктор — зросли героями, які у час випробувань стали на захист Вітчизни. Так, старший син Іван нинi захищає незалежність України від російського агресора на Донеччині.
На жаль, пора визволення від окупантів українських територій та активні контрнаступальні дії нашого війська принесли у родину Сивоконюків непоправну втрату. Гордість батьків Віктор загинув при виконанні бойового завдання 13 вересня 2022 року під час ракетного обстрілу у населеному пункті Лозова на Харківщині. У нього залишилися дружина та двійко дітей.
— Було двоє синів… — з невимовним сумом додає Василь Васильович Сивоконюк і змахує гірку сльозу: — Бачите, якось так склалося, що в Україні на долю чи не кожного покоління випадає важке випробування, а багато кому й не одне…
Й нині нашим дітям випало. У нас роди «гіллясті», тож в усіх з моєї рідні та дружини чи то племінники, чи діти служать в ЗСУ, воюють із ворогом. У сім’ї приходить і горе втрат. Це найважче пережити. Але, як і у дні Чорнобиля, зараз вирішується доля усіх.
Тільки ми почали зводитись на ноги, як комусь знову хочеться поставити нас на коліна. Не вийде!
Тому зараз, насамперед, хочеться побажати миру й здоров’я, щоб сини, батьки, чоловіки повернулись живими й здоровими. Щоб оминали нас трагедії. Усе минає, а от життя треба зберегти, бо воно у наш час теж під великою загрозою, як і в час Чорнобиля…
Володимир НИТКА.