Перший місяць літа 1863 року неабияк здивував обивателів Заслава – нашого тодішнього повітового центру. До місцевої в’язниці звезли десятки учасників Польського повстання проти російського самодержавства, внаслідок чого чи не вперше у своїй історії вона виявилася цілком заповненою. Переважно це були повстанці, котрих російські війська захопили у бою, що стався наприкінці травня під селом Миньківцями на Шепетівщині (нині належить до Улашанівської територіальної громади). Для польських учасників той збройний виступ завершився невдало: навіть загинув їхній ватажок Владислав Ціхонський.
Український козак-характерник Мусій Вернигора пророкував, що після втрати поляками власної державності наприкінці XVIII століття вирішальний та остаточний бій між ними та їхнім ворогом Російською імперією станеться через кілька десятиліть у яру Гончариха (неподалік Старокостянтинова). Втім, провидець трохи схибив у передбаченнях: до такої значної військової сутички не дійшло.
Зате впродовж ХІХ ст. у різних місцях Російської імперії, які колись були частинами Речі Посполитої, раз-по-раз спалахували масові збройні виступи проти російського самодержавства. Польське повстання 1863 – 1864 років охопило десятки міст та селищ. Разом з поляками у ньому взяли участь українці, литовці, білоруси, євреї. Всього відбулося більше 1200 битв і сутичок. Один із локальних боїв стався неподалік Шепетівки, у селі Миньківцях.
Поляків під Миньківцями очолив знайомий Тараса Шевченка за «Товариством мочемордія»
Ватажка кількох сотень повстанців, котрі зібралися в Миньковецькому лісі, звали Владислав Ціхонський. За плечима цього кадрового російського військового (і сина власників сіл Сульжин і Брикуля) був великий досвід служби «за царя». Проте наприкінці 1840-х він став «політично неблагонадійним».
Справа в тім, що якось у квітні 1848 року Владислав, коли зі своїм підрозділом перебував на Полтавщині, як офіцер узяв участь у балу в домі поміщиці Пирятинського повіту Волховської. Необачно підняв тост «За славу будучої Української республіки». Про це дізнався повітовий маршалок генерал Селецький і доповів у Петербург. Відтак, незабаром Ціховського перевели служити на схід, «углиб» Російської імперії.
До речі, згаданий дім поміщиці Волховської у 1840-х слугував за регулярне місце збору богеми – ліберально налаштованих українських дворян і літературно-мистецьких діячів, котрі підтримували прагнення поляків Російської імперії до відновлення своєї державності. Серед цієї компанії були, зокрема, поміщики-брати Закревські, історик Микола Маркевич, поет Віктор Забіла, адресат поеми Шевченка «Кавказ» граф Яків де Бальмен, а також і сам письменник Тарас Григорович Шевченко. Жартома вони називали себе учасниками «Товариства мочемордія». Товариство мало яскраву пародійну основу. Його назва походила від словосполучення «мочити морду», тобто – пити алкоголь.
Німці зі Славутської суконної фабрики – проти шепетівських цукроварів
Двадцять другого травня на підтримку «заколотників» Ціхонського у напрямку Миньковець вирушила група службовців Шепетівського цукрозаводу на чолі з машиністом Грімбаном. За даними священика Гермогена Віленського, чоловіки пройшли берегом річки Гуски й у лісі з’єдналися із повстанцями.
Проте дуже скоро туди саме прибув (з боку Шепетівки та Судилкова) російський загін. Дістався Миньковецьких околиць із хитрістю. Оскільки неподалік Шепетівки мав проходити ярмарок, багато людей кіньми та пішки поспішало на нього. Тож солдати посідали на селянські вози й так невпізнаними доїхали до Цвітохи. Дорогою дізналися від селян, що управитель сільського фільварку Сангушків – теж на боці повстанців (як і, власне, головний управитель Славутського маєтку). Далі обійшли миньковецький табір і дали раптовий залп із рушниць. Затим пішли в атаку на поляків.
Під час битви гудів фабричний гудок у Славуті, адже керівництво місцевої суконної фабрики (німці-колоністи) було на боці повсталих. Більше того, воно спорядило «підмогу» російським військам. Чому так?
Справа в тім, що німецьким переселенцям Російська імперія тоді ще дозволяла не служити у війську, тож вони її підтримували. Також, коли після скасування кріпацтва на початку 1860-х виник дефіцит робочої сили, вона їх розглядала як своє опертя проти розширення економічного впливу поляків на Правобережній Україні…
За даними Віленського, «банду» Ціхонського під Миньківцями розбив «предводитель» російських військ флігель-ад’ютант Казанніков. Після побоїща чимало польських повстанців, котрі знали лісові стежки, повернулися до своїх домівок та прикинулися мирними мешканцями. Втім, у Заславській тюрмі різко побільшало в’язнів. Також була створена комісія з розгляду справ щодо «бунту». Проте незабаром російський імператор її діяльність зупинив.
Утікачі з-під Миньковець «влилися» у підрозділ очільника Польського повстання на Волині
На теренах Волинської убернії Польським повстанням командував поляк Едмунд Ружицький – офіцер російського імперського війська з Житомира. Ще на початку травня із п’ятьма ескадронами вершників він розпочав агітацію серед волиняків, аби переходили на бік повстанців. Серед цивільного населення різних сіл і містечок поширював копії так званої «Золотої грамоти». В цій листівці, надрукованій «ярижним» правописом («ы» вживалася для позначення звука «и», а літера «и» – звука «і»), повстанцям обіцялася довічна пенсія, а також не менше як по 6 моргів (понад 4,2 га) землі та садибу для кожного.
Втім, хоча «Золота грамота» землю «надавала» навіть «бобилям», малоземельним «халупникам» і «будникам» (переселенці-лісоруби), місцевий люд приєднувався до польських повстанців неохоче.
Хоча «люди» Ружицького в середині травня зайняли Любар, Полонне, вони швидко зрозуміли: надії підняти загальне повстання проти російського самодержавства на Волині не справджуються. А тим більше, що допомога з Австрії – від офіційного керівника повстанцями Правобережжя генерала Висоцького – так і не надійшла.
Отож, Едмунд Ружицький із кількома сотнями вершників «розвертаються» на захід і вирушають у напрямку «рятівного» російсько-австрійського кордону. Коли йшли Старокостянтинівщиною, то заночували у легендарному яру Гончариха, де, за пророцтвом лірника Мусія Вернигори, мало відбутися вирішальне і остаточне в історії військове зіткнення польських і російських військ. Побували й у Коськові та Грицеві.
А 25 травня 1863 року до бійців Ружицького приєднався невеличкий (складався з 45 осіб) підрозділ Євстахія Клюковського, який, будучи на боці Ціхонського у бою біля Миньковець, утік звідти після розгрому повстанців російським військом.
На цій мінорній ноті участь наших земляків у епізоді Польського повстання 1863 – 1864 років на Шепетівщині закінчилася.
Володимир КОВАЛЬЧУК.