Вівторок, 26 вересня. 580-й день повномасштабної війни росії проти України. І майже 400 з них у полоні провів наш земляк, шепетівчанин, капітан Збройних Сил України, 26-річний Владислав Казмірук. Про нього — наша розповідь.
Народився Владислав у березні 1997 року, навчався у СЗОШ № 2, залюбки займався важкою атлетикою у тренера Володимира Івановича Медвідя, досяг гарних успіхів у спорті. Навіть був чемпіоном області, призером республіканських змагань, здобув звання кандидата у майстри спорту.
Успішно закінчив школу 2014 року і вступив до Київського військового інституту при Київському національному університеті ім. Т.Шевченка, а 2019 року отримав диплом військового психолога і звання «лейтенант».
Службу розпочав у Миколаєві, у 36-й окремій бригаді морської піхоти. З пункту базування військової частини регулярно їздили на ротацію під Маріуполь, змінювали військовослужбовців підрозділу, які тримали оборону неподалік лінії розмежування з окупованою орками територією.
Росіяни час від часу порушували Мінські допомовленості й обстрілювали позиції наших військ. Напередодні повномасштабного вторгнення росії в Україну обстріли посилювалися. А війну Владислав із побратимами зустрів у селі Водяному, за кілька сотень метрів від рашистів.
З четвертої години ранку 24 лютого протягом 20 годин не змовкали ні на хвилину обстріли ворога наших військових. Гатили з усіх видів зброї. Над укріпленнями українських бійців низько літали ворожі літаки, скидаючи бомби, поливаючи вогнем з повітря. І так тривало три дні. Серед наших воїнів були великі втрати.
В один із прильотів, 27 лютого, Владислав отримав тяжке поранення, осколками посікло руки, ноги, усе тіло. А один осколок попав прямо в око. Закривавленого, присипаного землею Владислава побратими дістали і доправили до військового шпиталю у Маріуполі. Там надали медичну допомогу, зашили, обробили рани, а далі відправили у міську клінічну лікарню № 2, бо він потребував операції на оці.
Тоді ще місто було нашим, хоча й постійно обстрілювалося ворогом.
Другого березня офіцера Казмірука оперували і, як сказав хірург, врятували йому око і зір. Потягнулися дні лікування. Канонада вибухів від ракетних і артилерійських обстрілів наближалася до лікарні. У палаті на шостому поверсі разом із Владом після поранення лікувалися ще шість військовослужбовців. Серед них була жінка-медикиня Лілія.
І ось 11 березня у палату забігла медсестра і повідомила, що орки уже під лікарнею. У поранених були лічені хвилини, аби заховати свою військову форму, переодягнутися. Згодом до палати зайшло троє озброєних рашистів, які запитали, чи є серед хворих військові. Почувши, що таких немає, вийшли. Однак на усіх поверхах лікувального закладу виставили охорону.
Ранок 19 березня не віщував нічого страшного. У головного лікаря, зазвичай, проходила «п’ятихвилинка». Цього разу після того засідання двері палати відчинилися і увійшла лікарка Валентина Павлівна Чехова, яка їх лікувала, а з нею — російський конвой.
— Ця картина у мене весь час у пам’яті, — говорить Владислав. — Лікарка стала посеред палати і здала нас рашистам, вказавши пальцем, де лежать українські військовослужбовці. «Етот, етот, етот, а тот — офіцер» — показала на мене. Видала і жінку-медикиню.
Нас відразу забрали і кинули у підвал станції переливання крові, яка знаходилася навпроти лікарні. Кілька годин протримали там, а потім доправили у виправну колонію № 2 м. Горлівки. Там облаштували табір для українських військовополонених.
— Коротко важко описате те, через що ми пройшли у російському концтаборі. На той час нас уже там налічувалося до 1200 полонених. У бараках стояли двоярусні нари. У кожному розміщували до 200 полонених. Годували так, аби, як кажуть, з голоду не померли: каші, «похльобка».
А покарання могло бути за будь-що. Навіть били за посмішку, яка не сподобається охороні. А ще — за незнання гімну росії. До речі, на плацу усі полонені його співали двічі на день — вранці о 6-й та увечері о 21-й. Наглядачі ходили між рядами і слухали, чи усі співають і знають його напам’ять. Якщо щось не сподобалося, або хтось збився, після виконання вказували, кому який куплет треба проспівати. Сперечатись була марна справа, інакше чекайте на побиття, тортури.
Серед охорони зрідка траплялися, як кажуть, люди. Але більшість були озлоблені садисти. Я їх відразу розпізнавав.
А ще потрібно було співати російськомовні пісня радянського союзу: «смуглянка», «маруся», «катюша» та інші. А за непослух відправляли до ізолятора. Там не тільки карали, били, а й змушували вивчати праці леніна.
Протягом дня з одного краю плацу в інший переносили величезні камінці. Наглядачі відверто насміхалися і приказували: «Вам здєсь нє курорт…».
Також регулярно відбувалися допити. Нас перевіряли, так би мовити, на правдивість: якщо не співпадало те, що раніше казав, — били.
Слідчі траплялися різні — були жорстокі і не дуже. Один із них дав можливість зателефонувати мамі. Це було 22 квітня 2022 року. Повідомив, що живий, що зі мною все добре, але я у полоні.
Дні минали якось одноманітно, іноді навіть не могли згадати, яке число, який день. Ніякого зв’язку з навколишнім світом не було, лише годинник на стіні показував час, аби орієнтувалися. І не дай, Боже, запізнитися і порушити розпорядок табору.
Але єдину втіху таки мали — читали і обмінювали книги у бібліотеці колонії, яка нараховувала, як нам казали, до десяти тисяч примірників. Українські твори звідти вилучили, а от вибір книг світової класики був досить великий.
Першим я прочитав роман про Робінзона Крузо, далі були твори Дюма, Агати Крісті, Конан Дойля. Загалом за цей час «осилив» десь п’ятдесят романів. Книги читали в окремій, так званій, світлиці, на кшталт колишньої хати-читальні. Під час читання стояла тиша. Для цього був визначений день і час.
Протягом пів року нікого з міжнародних організацій на територію табору не пускали. Правда, у вересні 2022 року дали можливість написати додому невеликого листа. Звичайно, його перевірила цензура.
А вже у січні 2023-го з’явилися волонтери з благодійної організації, які брали інтерв’ю у полонених. По черзі надавали можливість записати відеозвернення до рідних.
Владиславу поталанило. Російською мовою повідомив, хто він такий, що живий, що у нього все добре, що він у м. Горлівці в таборі.
У волонтерів був свій Телеграм-канал, у якому вони розміщували відеозвернення полонених з можливістю отримати відповідь. На жаль, сім’я Влада не побачила оте звернення. І коли благодійники знову прибули до табору, то ніякої відповіді Владислав не отримав.
З дозволу охорони попросив волонтерку зателефонувати мамі, щоб вона таки подивилася відеозвернення і написала листа у відповідь. І таки дочекався, хоча і розчарувався, бо лист від мами був невеличкий. Вона написала, що усі за ним дуже скучили, люблять і чекають додому.
Своєму другові по колонії — штаб-сержанту, прикордоннику Івану з Одеси, батькові трьох дітей — жалівся, що його рідні нічого не написали. Адже він поставив стільки запитань мамі…
Мамина молитва —
найсильніша
Наша розповідь про Владислава Казмірука буде не повною, якщо не розповісти про його маму — Наталію Фоміних, яка стільки вистраждала за цих майже 13 місяців невідомості, хвилювалася, поки, нарешті, не обійняла свого сина.
— Зв’язок з початку війни зник на кілька днів. Я не знала, що Влад поранений. Зателефонував, коли вже був у лікарні. Нічого не розповідав, казав, що у нього все добре, мовляв, тут стріляють і може не бути зв’язку. Уже тоді рашисти захопили Маріуполь і лікарню.
Після того як Влада і шістьох військових кинули до підвалу, а далі повезли у невідомому напрямку, до мене зателефонувала дівчина, медсестра Оля з лікарні, і повідомила про те, що орки взяли у полон Влада, — зі сьозами на очах розповідає пані Наталія. — Я була у розпачі. Не знала, чи живий син і що мені робити, кому телефонувати, де його шукати. А коли 22 квітня Влад зателефонував з невідомого мобільного, я у магазині, в якому працюю продавчинею, впала на коліна і стала молитися (а це якраз було напередодні Великодня), дякувала Богові за звісточку. І серце наповнилося надією і вірою, що я таки побачу свого сина.
Я почала шукати знайомих, і не тільки, аби хоч щось дізнатися про Влада. Моніторила усі Телеграм-канали, Ютуб, де росіяни показували наших полонених. Навіть через рідну сестру «азовця» Михайла Діанова після його звільнення з полону зателефонувала йому і поцікавилася, чи не бачив він Владислава. Відповів, що такого не зустрічав.
Аж раптом вдалося зв’язатися з рідними побратима Владислава, з яким він служив в одному підрозділі. Вони залишилися на окупованій території і мали можливість передавати посилки полоненим у Горлівці. Їм це дозволяли.
Наталя відразу надіслала кошти, аби ці люди закупили усе необхідне для її сина. Владиславу таки передали посилку — і не одну, а дві.
Жінка не заспокоювалася ні на мить, багато разів їздила до Києва на зустріч із представниками Координаційного штабу з обміну полоненими, зустрічалася з віце-прем’єркою Іриною Верещук, представником Головного управління розвідки Андрієм Юсовим. Усім розповідала про поранення сина, про його перебування у Горлівці. Обіцяли, що за можливості Владислава занесуть у списки для обміну. І щодня молилася.
— До війни я не ходила до церкви, хоча вірила у Всевишнього, — говорить пані Наталія. — А коли трапилася така біда, пішла до храму рівноапостольного князя Володимира Великого, благала Господа допомогти. І Він таки змилостивився, допоміг мені долати труднощі, незгоди, почув молитви матері. Тепер я — парафіянка Православної Церкви України, співаю у хорі.
А відеозвернення Влада у Телеграм-каналі волонтерів справді не побачила. Потім до мене зателефонувала з цієї організації дівчина і сказала, де подивитися його і за бажання дати відповідь Владиславу. Я так розхвилювалася, що дуже коротко написала йому, бо знала, що там усе перевіряють. Боялася нашкодити синові. А він мене відчитав.
Другий лист я написала більший за розміром. Його відповідь пам’ятаю дослівно. Син писав, що живий, чекає зустрічі з нами, що його годують «як в інституті». Я цей натяк відразу зрозуміла — погано.
Ніколи не забуду день обміну полоненими. Мені зателефонували і повідомили, що може вдасться обміняти Владислава, що він є у списках. Це було 19 квітня цього року — знову напередодні Світлого Воскресіння Господнього. І обмін таки відбувся. Як тепер не вірити у силу материнської молитви…
А у цей час Владислава викликали до слідчого, наказали зібрати речі і сказали, що він є у списках на обмін. Йому зав’язали очі, руки і посадили в автобус. Потім летіли літаком. Загалом до пункту обміну добиралися півтори доби, давали лише воду пити. Зрештою, як каже Владислав, їсти не хотілося.
— Нарешті нас, сто полонених, обміняли. Я з Горлівської колонії був один. Мої хлопці-побратими, яких забрали разом з лікарні, й досі там. Правда, медикиню Лілю обміняли. Потім нас усіх доправили у Полтаву, у реабілітаційний центр. Туди через два тижні до мене приїхали на зустріч рідні — мама, батько, сестричка Поліна. Скільки було радості!
Після реабілітації військовому психологу, капітану Владиславу Казміруку запропонували посаду у Центрі відновлення особового складу Збройних Сил України. Там він і працює з колишніми полоненими, допомагає їм адаптуватися, надає дієву підтримку.
Ми зустрілися із Владиславом і мамою під час його короткотермінової відпустки. Він був небагатослівним. Як кажуть, десь за кадром залишилося усе пережите, усі жахи російського полону. Адже там українських військових не вважають за людей, ненавидять.
У Шепетівці Владислав зустрівся з міським головою Віталієм Бузилем, брав участь у відкритті Алеї пам’яті Героїв, які полягли за нашу незалежність і свободу, вручав посмертні нагороди рідним загиблих захисників.
Наостанок нашої зустрічі я запитала Влада про особисте, чи є у нього дівчина, яка чекала його з полону.
— Є. Це Оля — медсестра з тієї лікарні у Маріуполі. Вона телефонувала мамі, коли мене взяли у полон. З першої зустрічі Оля мені сподобалася, бо дуже добра, щира і красива. Ми любимо одне одного.
Вона зуміла виїхати з окупованого Маріуполя і нині також працює у Києві, у лікарні. А одруження відклали до перемоги. Вірю у наші Збройні Сили, у наше світле майбутнє. Все буде Україна!
Світлана МОРОЗ.