Наша боротьба продовжується – боротьба за волю, незалежність, свободу вибору та правду незламного українського народу. Кожен українець сприймає даний виклик долі, як дуже особисте і складне завдання, котре обов’язково потрібно вирішити, доклавши власних зусиль.
Про перемогу недостатньо мріяти, її потрібно наближати. Щодня цим займаються військовослужбовці батальйону матеріального забезпечення. Такелажники, які вивантажують та завантажують продовольство, речове чи військово-технічне майно, водії, які регулярно везуть боєприпаси, продукти, пальне та паливно-мастильні матеріали до передньої лінії оборони, щоб майстри своєї справи могли вправно та своєчасно робити «смерть ворогам». Їздити доводиться щодня, незалежно від погодних умов, часу доби, особливостей місцевості, вогневого ураження противника.
Одним з таких водіїв є Олег Миколайович БОНДАРЕЦЬ (на знімку), який щодня здійснює виїзди та доставляє до позицій продукти, воду та боєприпаси. Він ніколи не відмовляється від поїздок, навіть якщо дорога у «найгарячіші» точки, адже кермування – це те, що дійсно приносить йому задоволення. Проте найголовнішим, звісно, є виконання поставленого завдання заради наближення нашої перемоги у великій війні з росією.
Холодна зимова погода цьому зовсім не сприяє, іноді навпаки – заважає швидкому переміщенню своїми заметілями та ожеледицею. Тому доводиться переміщуватися через посадки, а сніг та холод, дощі й болото є постійними, як кажуть, супутниками.
Олег має чіткі принципи і завжди говорить: «Мені не все одно. І я потрібен тут. Я потрібен для наших хлопців. Війна ще не закінчилася, тому зарано відпочивати».
На сьогодні не менш важке завдання – відрядження у бойовий підрозділ для перевезення особового складу між позиціями. Доставка у ті місця, які є ціллю для російських загарбників і знаходяться під їхнім пильним наглядом. Тому обережність і сміливість підвищуються, доводиться маневрувати ще з більшою уважністю, а головне – швидко рухатися.
— Виїзд вночі, у темінь, світло вмикати небезпечно, тому доводиться рухатися тим маршрутом, який запам’ятав з минулого разу. Відчиниш вікно — чуєш скрегіт гілля, що ковзає по кабіні автомобіля, це дає інтуїтивно знати, що шлях вірний. Згадуєш, де яка є яма, щоб вдало оминути її, щоб машина не зупинилася. Адже зупинятися там не можна, це смертельно небезпечно, — неспішно розповідає Олег Бондарець. — Неодноразово було таке, коли забираєш людей, а за 20 метрів від тебе — «прильот» і уламки долітають до машини, вимальовуючи смертельні візерунки на кузові. Тому у нашій справі важлива швидкість — оперативно треба вивантажитися, завантажитися й вивезти особовий склад. Усе відбувається тихо і в цілковитій темряві, а коли уже чуєш прильоти — вмикаєш фари й тиснеш на педаль «по повній програмі», щоб швидше від’їхати на безпечну відстань.
Дорога небезпечна, але є мотивація та мета, які не дозволяють відступити, які тримають міцний моральний дух та додають фізичних сил. Хлопці, гойдаються по усьому кузову, тримаючись один за одного, за лавки і за поручні. Під звичні звуки вибухів та «приходів» воїни моляться, згадують про сім’ї, дітей, до яких так хочеться швидше повернутися. І саме ці думки спонукають і надихають боротися з проклятим ворогом, нищити і проганяти його назад, на «болота».
Повсякчас у думках Олега його рідна Понінка на Полонщині, що у Шепетівському районі, де народився у 1982 році, виріс, здобув освіту у Понінківському професійному училищі, оволодів будівельними спеціальностями. Працював, одружився з коханою Світланою, виховував сина Дениса і донечку Вікторію. З ними за можливості перебуває на зв’язку. А ще старається заспокоїти маму — Лілію Володимирівну. «Мамо, у мене все добре, не хвилюйся. Обов’язково повернуся з перемогою…».
Ставши солдатом, Олег Бондарець з перших днів повномасштабного вторгнення росії серед оборонців. Спочатку був водієм-заправниом, а з 1 червня 2022 року — стрільцем, помічником гранатометника. Досконало володіє автомобільною справою. Ось і цього разу, завдяки майстерності водіння, зумів уберегти і себе, і побратимів.
Після двотижневого відрядження Олег повертається до місця дислокації підрозділів з величезним відчуттям втоми та гордості за виконану роботу. Важкі думки про пережите за цей час із бойовими товаришами, яких не знає чи побачить колись іще, розривають голову і нагадують, як війна увірвалась у мирне життя нашої держави і змусила брати зброю до рук й боротися проти клятих загарбників з московської імперії.
Проте так само є думки, що війна багато чого нас навчила, багато чого показала, багато чого зробила з нами, змінивши нас. А найголовніше — закарбувала у пам’яті слова: «Не пробачу ворогу ніколи за наше зруйноване життя та зруйновану Україну».
Але часу на тривалий відпочинок нема, кожен новий ранок приносить нові виклики, нові задачі, нові випробування і новий день. Схожий, як дві краплі води, на попередній…
Оксана ОСТАПЕНКО.