І таки досягла свого: вивчилася, понад 55 років пропрацювала
акушеркою, медсестрою, з них 25 літ була головною
медсестрою Шепетівської залізничної лікарні.
Шепетівчанці Людмилі Онисимівні Багрій 15 липня виповнюється 90 років. Цю привітну, інтелігентну жінку знаю давно. Вона була дружиною знаного колишнього редактора нашої міськрайонки «Шляхом Жовтня» Олексія Даниловича Багрія. Під його керівництвом я починала працювати у газеті.
Сім’я Багріїв завжди слугувала взірцем добропорядності, любові, взаєморозуміння, у родинних стосунках, відповідальності один за одного. А Людмила Онисимівна була не тільки високопрофесійною медсестрою, але й гарною господинею, люблячою дружиною, мамою, бабусею, а тепер і прабабусею. Бувало нас у редакції, як кажуть, балувала своїми смачнючими пирогами.
Про неї сьогодні наша розповідь.
Народилася Людмила у селянській родині Онисима і Катерини Федчуків у селі Пеньках колишнього Грицівського району (нині — Старокостянтинівська громада). Батьки працювали у колгоспі: мама ланковою, тато опікувався пасікою. А ще він був неабиякий швець, умів до ладу шити чоботи. Улюбленою справою займався вечорами, у вільні години, при каганці. Досі пані Людмила пам’ятає оті чобітки, які тато пошив їй незадовго до школи. Усі дівчатка у селі заздрили, бо таких ніхто не мав.
Людмила була єдиною дитиною у сім’ї. Отож знала усю домашню роботу: і у хаті, і на городі, з дітлахами пасла корову. Ходила з мамою у ланку на буряки. Рідний брат батька, Матвій, був ковалем. Тож змайстрував для Людмилки маленьку сапку.
А ще дівчинка змалку хотіла лікувати людей, бути «докторкою». Першими її «пацієнтами» були дівчата-однолітки, з якими бавилася, усім робила уколи з голочок терну. А уже старшенькою бігала у сільський медпункт, намагалася допомагати фельдшеру і акушерці. Пригадує, що підносила стерилізатор, бо тоді одноразових шприців не було, тому їх кип’ятили. Навіть «хвостиком» ходила за ними по хатах, коли медики проводили огляди, робили щеплення дітям.
Коли розпочалася війна у 1941 році, Людмилі виповнилося сім років. У пам’яті на все життя залишилося, як тато йшов на фронт, як плакала родина, як голосила мама. Ніби відчувала, що він не повернеться з війни додому.
Онисим Федчук поліг на полі бою через кілька місяців, у тому ж 1941-му. Рідні дядьки, Матвій та Олександр, також загинули.
Тяжко було мамі, яка працювала від світанку до смерканку, сама ростила доньку. Людмила пам’ятає, як у село зайшли німці-окупанти. Вони ловили і відправляли на примусові роботи до Німеччини односельчан, а ще шукали партизанів. Проте не вбивали і не знущалися над людьми, як нинішні російські загарбники.
А один німець старався щоразу пригостити Люду цукерками і пряниками. Правда, мама Катерина не показувалася фріцам на очі, ховалася на печі. Бабуся її обмащувала сажею, бо вона була молодою і гарною.
Людмила залюбки ходила до школи, їй усе легко вдавалося. Під час війни ще й німецьку мову вивчила. Пеньківську семирічку закінчила з відзнакою, як кажуть, була «круглою» відмінницею.
Порадившись з мамою, поїхала у Кам’янець-Подільський подавати документи у фельдшерсько-акушерську школу. Це був 1949 рік. Чотири роки навчалася, отримувала підвищену стипендію і, як каже, там опанувала усіма премудростями професії акушерки, фельдшерки, медсестри.
Хоча і було важко, бо не мала вбрання, взуття, перебивалася на тому, що привозила з дому. Мама напікала коржиків, давала цукру, засушених листочків для чаю. Складала все у дерев’яний чемодан і відправляла донечку на навчання.
Три роки вона ходила у плюшевій куртці (ще маминій, дівочій), у шитих валянках. Лише на четвертому курсі із зібраної стипендії купила собі черевики і пальто. Але тоді майже усі так одягалися. Переважна більшість студентів бідувала.
Після успішного закінчення навчання отримала червоний диплом і увійшла до тих 5 відсотків студентів-відмінників, які могли без екзаменів поступили далі у медінститути. Людмила дуже хотіла вчитися, але мама її відмовила. Сказала, що вони не потягнуть навчання, бо не мають змоги. А медсестри також лікують, допомагають і рятують людей.
Відтак Людмила за направленням поїхала на роботу у Грицівську районну лікарню і приступила до виконання обов’язків акушерки пологового відділення. Спочатку було лячно, але їй усе подобалося. На перших порах придивлялася, прислухалася до порад старших колег.
Пам’ятає, як раділа, коли з’являлися на світ малюки. А невдовзі стала однією з кращих акушерок. Була активною, багато читала, брала участь у художній самодіяльності.
У Грицеві познайомилася з майбутнім чоловіком — журналістом, який працював заступником редактора районної газети, Олексієм Багрієм. Згодом молоді люди побралися (це був 1954 рік), винайняли житло, поволі обживалися. Не було особливо кому допомагати, тому розраховували тільки на себе. Через рік у них народився синочок Валентин.
У декретній відпустці тоді після пологів була лише два місяці. Треба було виходити на роботу, тому малюка віддали у ясла.
Через два роки Олексія Даниловича перевели на роботу у Білогірську районну газету на посаду редактора. Тоді керівників засобів масової інформації призначали в обкомі партії. Після переїзду Людмила знову влаштувалася у тамтешню лікарню акушеркою. Її цінувала, бо уже мала досвід.
Але у Білогір’ї довго не затрималися. Олексія Даниловича вчергове направили в Ізяславську районну газету «Зоря Надгориня». І там Людмила працювала за спеціальністю. А через два роки чоловік отримав нове призначення — тепер у Шепетівку, редактором газети «Шляхом Жовтня».
А Людмила Онисимівна пішла своїм шляхом — акушеркою у пологове відділення Шепетівської районної лікарні. І так пропрацювала у відділенні до 1975 року. Правда, кілька місяців була у декреті, коли у 1960 році народилася донька Алла.
Всюди встигала — і на роботі, і вдома. А у вихідні тоді, у 1970-х роках, їздила з колегами-медпрацівниками допомагати селянам: заготовляли зелену масу для худоби, пололи городину, копали картоплю, чистили буряки на полі, рвали яблука…
Якось після збирання картоплі Людмила Онисимівна тяжко захворіла. Їй сказали, мовляв, ти молода, здужаєш, вилазь на кузов і будеш приймати відра з картоплею і висипати. За день натягалася так, що ні рук, ні ніг не чула. А вранці не могла підвестися з ліжка.
Попала у стаціонар — у неврологічне відділення залізничної лікарні. Там лікувалася 5 тижнів, а заодно виручала медперсонал. На прохання вміло ставила крапельниці, робила внутрішньовенні уколи. Про неї та її вміння розповіли тодішньому головному лікарю залізничної лікарні Вадиму Федоровичу Слободяну.
Якраз у закладі на той час не було головної медсестри. Він і запропонував Людмилі Онисимівні обійняти цю посаду, знаючи про її високу фаховість.
Порадишись вдома із чоловіком, погодилася. І пропрацювала у цій лікарні головною медсестрою 25 років поспіль. Користувалася авторитетом, повагою серед колег і хворих. Двічі її фото красувалося на міській Дошці пошани.
У 2000 році Людмила Онисимівна вийшла на заслужений відпочинок. Бо, як каже, за відповідальною роботою не бачила ні сім’ї, ні дітей, ні онуків. Була, як заведенний годинник. Тому хотілося уже якогось спокою.
Здавалося, лише б радіти життю, однак захворів чоловік і пішов у засвіти. А згодом і у неї стало здоров’я підводити. Тим не менше все-таки вважає себе щасливою людиною, бо має хороших, турботливих дітей, чотирьох онуків, трьох правнуків.
А ще хоче дочекатися Перемоги над кремлівськими загарбниками. Бажає усім миру, родинного затишку і Божого благословення.
А ми у свою чергу зичимо ювілярці многії та благії літа!
Спілкувалася Світлана МОРОЗ.
Два знімки з різницею у сорок років.
Праворуч світлина Людмили Онисимівни, яку могли бачити колись на міській Дошці пошани.