ГОЛОВНА СТОРІНКА СуспільствоЗахисники Приходить й досі в сни Афганістан…

Приходить й досі в сни Афганістан…

12 переглядів

Рівно тридцять років тому з Афганістану виведено радянські війська, які протягом десятиріччя у ніким неоголошеній війні відстоювали «честь, незалежність і свободу» цієї країни. Горнило цієї війни, за далеко неповними даними, пройшли понад 150 тисяч українців. На жаль, не знаходимо, як би того не хотіли, повних списків наших загиблих співвітчизників, статистики кількості поранених, контужених, хворих і тих, хто пішов з життя після повернення з війни внаслідок втрати на ній здоров’я.

Як-от, скажімо,  мало хто знає про уродженця Шепетівки (народився 27 грудня 1952 року), прапорщика, начальника секретної частини десантно-штурмового  батальйону 39-ї окремої десантно-штурмової бригади Миколу Домініковича Остапчука, який загинув 17 серпня 1981 року і посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.

Тих, хто побував у Афганістані, ми зазвичай називаємо «афганцями». Серед них і шепетівчанин Валентин Юрійович Шуригін. Сьогодні й розповімо про нього.

Він народився у 1961 році у Львові, де успішно закінчив середню школу. До призову на службу у радянську армію встиг працювати учнем слюсаря та різальником металу на місцевому заводі «Прикарпатпромарматура».

Ось ці робітничі професії, вочевидь, й визначили подальшу долю військовика. Четвертого травня 1980 року він переступив прохідну навчального центру у Ленінграді, де готували майстрів з ремонту реактивної артилерії, зокрема БМ-21. Не здогадувався юнак, що ці грізні бойові машини, а також й інші, згодом десятками пройдуть, як мовиться, крізь його руки.

Після «учебки» його направили у м. Нарофомінськ, що поблизу Москви, у прославлену в боях Великої Вітчизняної війни Кантемирівську дивізію. Ось тут, у музеї бойової слави, Валентин вперше почув про місто Шепетівку, яке в лютому 1944 року визволяли «кантемирівці» і з яким невдовзі зріднить його доля.

— Тоді, — розповідає Валентин Юрійович, — про війну в Афганістані знали хіба що штабісти. Хоча ходили чутки, що таких, як ми, спеціалістів, мають направити у Єгипет чи В’єтнам. Та буквально за два місяці служби на новому місці я навіть не зчувся, як почув у транспортному «Антеї»: «Товариші воїни радянської армії! Ви перебуваєте на території дружньої нашій країні держави — у Афганістані».

Що це за «дружня» держава, стало зрозуміло хоча б з того, що літак в Кабульському аеродромі під обстрілами тричі заходив на посадку.

Кожен із радянських воїнів виконував на тій війні свою місію. Хтось вибивав душманів з кишлаків, розміновував гірські стежки, дороги, перевали, другі бомбардували скупчення бандитів, підвозили боєзапаси, продукти, питну воду…

Валентину Шуригіну служба дісталася відповідно до спеціальності, і, на перший погляд, спочатку спокійна.

За кілька десятків кілометрів від афганської столиці було облаштовано базу з ремонту бойової техніки. Насамперед, здивувало те, що це були здебільшого пошкоджені у боях з душманами радянські танки Т-34, збережені ще з часів Великої Вітчизняної війни і передані СРСР на озброєння афганської армії. А ще й те, що ремонтну базу можна було назвати базою тільки умовно:  допотопні токарні, свердлильні верстати, кілька зварювальних апаратів.

І хоча у Афганістані на той час вже майже рік тривала війна, рядовим та й офіцерам доводилося спати під тими машинами, що їх ремонтували. Готували їжу самотужки з так званих сухих пайків, що зберігалися до того на армійських складах кілька десятків років, а питну воду привозили один раз на два дні, тому й цінувалася кожна краплина. Суворо заборонялося пити з ариків, які постійно труїли душмани.

За кілька днів після прибуття в Афганістан хлопці отримали перше бойове хрещення: неподалік вибухнуло кілька мін, над головами засвистіли кулі. А буквально за місяць отримали наказ: «Пошкоджено дві БМ-21. Транспортуванню не підлягають. Будемо ремонтувати на місці бою».

Більше десяти разів Валентин Шуригін виїжджав на подібні завдання. Але це, перше, ще й досі приходить у сни, наче якесь марево. Адже усього за якусь сотню кілометрів  руху колону обстрілювали з гір тричі.

— Найгірше, — каже, — і найстрашніше те, що не знаєш, звідки прилетять міни, гранати, кулі… Для душманів це рідна земля, вони знали кожну стежину і ущелину, тому й зникали так само несподівано, як і з’являлися.

На щастя, доля змилостивилася над 20-річним юнаком. Він не заслужив орденів та медалей, але й кулі та осколки обминули його.

— Хоча гепатит таки «підчепив», — посміхається Валентин. — А цією страшною інфекційною хворобою, та й багатьма іншими небезпечними, перехворів кожен другий «шураві», як називали афганці наших солдатів.

День у день два роки відслужив Валентин у радянській армії, а відтак майже півтора — у Афганістані. Літаком його доправили до Ташкента, а звідти дістався до  Львова. Рідні зустріли його так, наче з того світу повернувся. Навіть оглянули тихцем, чи не поранений бува.

Невдовзі зустрів красуню-шепетівчанку Людмилу, яка працювала на фабриці. Переїхали до Шепетівки, де у подружжя народилися дві донечки. Спочатку Шуригін працював бетонником. А у «лихі» дев’яності роки, жартує, перекваліфікувався на підприємця-«базарника». Нині утримує магазин «Спорттовари» на проспекті Миру.

Над робочим столом Валентина Юрійовича у рамочках красуються з десяток грамот, подяк. Надписи на кожній з них починаються приблизно так: «За вагомий внесок у розвиток спорту у Шепетівці…», «За матеріальну та моральну допомогу…».

 Мені довелося спілкуватися з багатьма «афганцями». Але Валентин Шуригін про ту страшну війну розповідає так неохоче, неначе мають катувати: «Не хочу згадувати, бо вона й без того у чорних і червоних кольорах сниться…».

Залиште Ваш коментар
Перевести