Поїхати до іншого міста чи навіть країни на роботу для шепетівчан не у новинку, ба більше — це вже стало звичною нормою. Брак робочих місць, відсутність кар’єрних можливостей та кращої альтернативи змушує багатьох молодих мешканців шукати способи працевлаштування за межами рідного міста.
Про свій досвід роботи за кордоном, подорожі та пригоди під час карантину погодилася поділитися шепетівчанка Ольга РИХТИК.
На роботу за кордоном зважилася відразу
Ольга за спеціальністю журналіст. Останні кілька років працювала фрілансером. Захоплювалася публічними виступами та акторською майстерністю. Її часто запрошували бути ведучою святкових та урочистих заходів. А також входила до складу народного аматорського молодіжного театру «Браво» Шепетівського міського будинку культури. Загалом дівчину все влаштовувало, але Ольга має власні мрії та цілі, реалізація котрих потребує значних фінансових вкладень.
— Я люблю своє місто. Але, на жаль, молодій людині тут важко знайти роботу, яка б одночасно приносила моральне задоволення і, так би мовити, фінансове. Тому у мене все частіше з’являлися думки про пошук роботи поза межами Шепетівки. Одного дня, гортаючи стрічку у соціальній мережі Інстаграм, я побачила рекламу про роботу на круїзному лайнері. Відверто кажучи, ніколи про таку можливість не задумувалася. Але вона мені сподобалася і я вирішила спробувати, — згадує Ольга Рихтик.
Причин не поїхати дівчина не знайшла. Тому відразу взялася за оформлення документів для працевлаштування у круїзній компанії, головний офіс якої розташований в американському місті Майямі.
— Для початку потрібно було володіти англійською мовою середнього або вище середнього рівня. Далі підготувати і надіслати англомовне резюме. Потім тією ж англійською пройти дві співбесіди: одну в організації-посередниці, яка відбирає кращі кандидатури, а потім безпосередньо з представниками компанії-роботодавиці. Далі я зібрала цілу купу документів та подала на американську візу. Паралельно пройшла медогляд для працівників морських суден, який проводять лише в Одесі. Вся ця процедура трохи складна, марудна, але цілком реальна. Мені вдалося успішно все пройти і після кількох місяців підготовки я полетіла до Америки, — ділиться Ольга.
До США вона потрапила наприкінці листопада 2019 року. Там на неї очікувала робота менеджера, яка полягала у підготовці паперової документації та контролі за роботою обслуговуючого персоналу круїзного лайнера.
Очікування та враження
— Очікування були незрозумілими, але я була дуже позитивно налаштована. Коли приїхала, приємно вразило те, як мене зустріли. Усі максимально намагалися створити дружню атмосферу. Завжди віталися, посміхалися, пропонували допомогу… Я відразу відчула себе комфортно, наскільки це було можливо у чужій країні, на лайнері з людьми, яких бачиш вперше. Круїзна компанія щодня наголошувала про свої цінності, які не просто декларувала на папері, а реально запроваджувала у життя. І це було дійсно відчутно.
На початку мені було дивно бачити серед туристів корабля багато людей пенсійного віку. Там вони продовжують активно жити та відпочивати, незважаючи на свої вікові обмеження. Звичними гостями лайнера також були люди з інвалідностями: не лише «візочники», а й аутисти, із синдромом Дауна тощо. Були й такі, які ходили з киснево-дихальними апаратами для підтримки життєдіяльності.
Тобто там туризм по суті доступний для усіх і кожного. Не важливо, чи є у тебе якісь фізичні особливості. І круїзна компанія забезпечує таких людей абсолютно усім необхідним для комфортного відпочинку на кораблі серед океану, як у плані медичного обслуговування, так і додаткових побутових речей. Тут кожен відчуває себе рівним та впевненим.
Приємно було зустрічати серед туристів земляків з України. Познайомилася з українкою, яка переїхала жити до США, та з її чоловіком-американцем. Також зустріла дві сім’ї, які просто подорожували.
Більше українців можна зустріти серед працівників лайнерів: це були мешканці з різних куточків України, а здебільшого — з Одеси та Львова. Окрім цього у круїзній компанії працюють громадяни Росії, Білорусі, Молдови, Латвії, Індії, Перу, Великобританії. Найбільше людей з країн Азії — Індонезії та Філіппін. Ну і, звісно ж, з Америки.
Великим бонусом і перевагою роботи на лайнері є власна можливість подорожувати та відкривати для себе нові країни та острови. Усіх не перелічити, але вдалося відвідати міста Майямі та Кі-Вест, що у Флориді, острів Козумель у Мексиці, містечко Очо Ріос на Ямайці, Багамські острови, Кайкоські острови Великої Британії, Амбер Ков у Домініканській Республіці.
Пандемія коронавірусу та її вплив на життя
— Десь приблизно у середині березня оголосили карантин. Він ще не був таким суворим, але на лайнери туристів уже не пускали. Працювати ми не припиняли. Оскільки серед наших працівників хворих не було, то розпочали роботу над новими проектами. Разом з цим на кораблі почали створювати усі необхідні карантинні умови. Виділили місце для ізоляції, якщо раптом хтось захворіє, чи почне погано себе почувати. У щоденній газеті інформували про СОVID-19, що це за вірус і як від нього уберегтися. Біля умивальників поставили чергових, які стежили, аби кожен, хто проходив повз, обов’язково мив руки. Зробили розмітку на підлозі для збереження соціальної дистанції. А у залі для прийому їжі розмістили попередження про дозвіл перебувати за одним столом не більше двох людей.
У другій половині квітня для круїзних компаній США запровадили жорсткіші умови карантину. Відповідно усіх працівників лайнера намагалися відправити додому. Частині вдалося відразу вилетіти чартерними рейсами. Інших помістили по одному на ізоляцію у каюти. Дозволялося виходити лише у конкретний час для харчування і прогулянок. В інших випадках залишати свої каюти забороняли.
У таких умовах кораблем працівників слов’янських національностей доправили до Хорватії. А звідти уже чартерним рейсом літака я прилетіла до Києва. Тож додому я потрапила наприкінці травня. Тут ще відбула двотижневу самоізоляцію і тепер можу вільно пересуватися містом.
А що далі?
— Працювати у круїзній компанії менеджером мені не було важко: ні фізично, ні морально. Корабель вважався невеликих розмірів. Але це 14-поверховий лайнер з місткістю 2600 пасажирів та 1000 осіб колективу працівників. У таких масштабах хитання від хвиль майже не відчутно, тому про «морську хворобу» не хвилювалася.
Коли ще на початку визначалася з місцем роботи, для мене була принциповою можливість розвитку в управлінському досвіді та удосконалення своїх знань англійської. Тут я це отримала сповна.
Також мала цікаві знайомства з людьми різних куточків України та світу. Відвідала 5 країн, безліч островів та портів. Отримала нагоду випробувати свої ораторські здібності на сцені лайнера у ролі англомовної ведучої. А також вдалося переплисти Атлантичний океан.
Важко зараз сказати, як довго я захочу працювати у такому режимі. Але поки що мене усе влаштовує. До того ж, зустрічала серед колег українців з Одеси, які у такому ритмі живуть і працюють вже понад 20 років.
Ця робота з часом також додає нових можливостей. Тут існує кар’єрний ріст, відкривається перспектива отримання довгострокової американської візи з можливістю постійного проживання на території Штатів, вдається відкрити для себе все більше країн світу. Тож плани на найближчі роки маю, а як буде далі — час покаже.
Спілкувалася Марина ЛОЖКІНА.