Зі сльозами на очах 80-річна шепетівчанка Зінаїда Миколаївна Іщенко переглядає черговий номер газети «Шепетівський вісник». Її серце ранять світлини військовослужбовців, які загинули на війні. Усі вони молоді, їм би ще жити і жити, та проклята війна навіки відібрала їх у рідних…
Не з чуток Зінаїда Миколаївна знає, що таке війна і як це — чекати з війни коханого. Адже її покійний чоловік — Валерій Олександрович — військовослужбовець, доля якого була обпалена Афганістаном. Там він брав участь у жорстоких боях, був контужений.
Разом з Валерієм Олександровичем народили та виховали двох синів, мужніх захисників – Олександра та Ігоря, які теж, як і батько, продовжили династію військовослужбовців.
На жаль, уже майже 19 років минуло з того дня як помер глава сімейства, тиждень не доживши до свого 63-річчя. Та сини завжди і в усьому підтримують неньку, хоча і живуть в інших регіонах країни.
Старший – 58-річний Олександр Валерійович — старший прапорщик, уже на пенсії. Зараз проживає в Одесі. Там, до слова, мешкає і його син Іван з сім’єю, він — моряк. Тож нині захищають своє рідне місто.
А молодший – 53-річний Ігор Валерійович – майор у відставці. До війни працював у Польщі «далекобійником», а як тільки оголосили про напад Росії на Україну, приїхав з-за кордону у рідне Дубно, щоб захищати свою державу від окупантів.
В епіцентрі військових дій, у Харкові, нині перебуває внук Зінаїди Миколаївни — 28-річний син Ігоря — Максим.
— Це там, де через обстріли російських фашистів ущент зруйнований Харків — житлові будинки, торговельні центри, школи, лікарні й пологові будинки розбомблено. А людей, дітей скільки загинуло! — зі сльозами на очах говорить Зінаїда Миколаївна. — У тому пеклі зараз перебуває і наша кровинка. Та він мовчить про те, що діється. Не телефонує, тільки пише короткі повідомлення матері. А вона уже обдзвонює усіх рідних. Пишаюсь ним, та водночас хвилююся за нашого захисника…
Загалом про бойові дії на фронті Зінаїда Миколаївна Іщенко дізнається з екрана телевізора. Місцеві новини читає у «Шепетівському віснику», який передплачує. Коли звучать сирени, жінка не чує, хіба коли перебуває на вулиці. Укриття, як каже, шукає вдома.
Насамкінець Зінаїда Миколаївна додає:
— Я маю статус дитини війни, бо народилася 1941 року. І ніколи б не подумала, що у нашій демократичній країні мої правнуки також можуть набути цей статус, а внуки будуть учасниками бойових дій. Це, насправді, дуже страшно…