Історія цього хороброго захисника навряд чи суттєво відрізняється від нинішніх «літописів» переважної більшості українців. До повномасштабного вторгнення Сергій Медвідь мав родину, роботу, хобі. Працював електрозварником ручного зварювання 5-го розряду в енергоремонтному підрозділі Хмельницької атомної електростанції, у вільний час захоплювався металообробкою. Порівняно з теперішнім, його життя було майже безтурботним…
Сергій пригадує, що так було до початку 2022 року, а потім з’явилася внутрішня тривожність. Адже розумів, що ймовірність повномасштабного вторгнення дуже висока: «Із січня я вже був сам не свій через появу у ЗМІ перших повідомлень про війну. А коли уже наша розвідка заявила про стягнення ворожих військ до кордонів України, зрозумів, що війна таки прийде на нашу землю. Саме тому її початок мене не здивував».
Рішення йти воювати наш герой ухвалив спонтанно, хоча військового досвіду не мав зовсім. На цей крок Сергія надихнула черга біля військкомату. «Я був на «лікарняному», а 27 лютого мав уже повернутися до роботи, – розповідає він. – Двадцять шостого лютого, перебуваючи у справах у Славуті, побачив чергу до військкомату. Там і залишився…».
Після оформлення, отримання зброї та боєкомплектів Сергія та інших добровольців посадили в автобус для відправки у м. Бучу Київської області. Там саме починали розгортатися страшні події, які пізніше сколихнули весь світ.
«Але щось змінилося і мене звідти відкликали, — пояснює захисник. — Я потрапив у роту охорони Славути, виконував стандартні завдання на блокпостах. А у квітні мене та ще чотирьох бійців перевели у Львівську 80-ту окрему десантно-штурмову бригаду. Місяць ми були в «учебці» — проходили навчання у селі Старичах, а потім прибули до своєї частини, що тоді дислокувалася у Львові».
На початку травня підрозділ Сергія відправили у м. Слов’янськ на Донеччині. Там захисники пройшли тижневу посилену підготовку, більш спрямовану на справжні бойові дії та максимально наближені до них. А після того чоловік добровільно погодився вирушити на оборону фактичних кордонів України — за 20 кілометрів до лінії розмежування. Він «підписався» на це першим, за ним зголосилися ще четверо побратимів-відчайдухів.
«Нас привезли на позиції десь за 15-20 кілометрів від річки Сіверський Донець. У той час орки намагалися штурмувати її, а ми мали їх стримувати. Це тривало чотири дні. Потім нас забрали на базу у м. Слов’янськ, щоб ми відпочили, морально та фізично відновилися. Адже після першого бойового досвіду людині необхідно опанувати себе, це дуже важливо», — розповідає захисник.
Після кількох днів відпочинку підрозділ Сергія перекинули на «нуль». Не встигли захисники заїхати на позицію, як вороги почали їх обстрілювати з мінометів та реактивних систем залпового вогню. І так — дві доби безперервно. Лише інколи рашисти давали українським воїнам 15-20 хвилин перепочинку — коли перезаряджали зброю, а потім знову накривали обстрілами.
Сергій пригадує: «Якоїсь миті біля мого окопу впала 120-міліметрова мінометна міна і мене завалило землею. Потім прилетіли чи то «гради», чи то «смерчі», чи то «касети». Щось із цього вибухнуло над моєю головою — і я отримав важку контузію. Побратими витягли мене з-під землі, а за пів години я уже прийшов до тями. Після артобстрілів почалася піхотна атака. Оскільки почувався зле, я міг лише «набивати» автоматні рожки патронами. Цим і допомагав своїм».
Відбивши атаку ворога, українські захисники змогли закріпитися на позиції, а Сергія Медведя евакуювали у Краматорськ. У медичній роті атомника обстежили і дійшли висновку, що у нього інсульт, оскільки він скаржився на параліч лівої частини тіла. Та це припущення виявилося хибним, а Сергію з кожним днем ставало дедалі гірше.
Встановити правильний діагноз допомогла висококваліфікована лікарка-неврологиня, яка раз на тиждень приїжджала до Краматорська з Дніпропетровської обласної клінічної лікарні імені І.Мечникова. Після додаткових обстежень, зроблених військовому, професорка наполягла на його перевезенні до Дніпра, де його ледве врятували.
Сергій зізнається, що саме їй він завдячує життям: «Пощастило, що професорка з Дніпра, Алла Григорівна Кириченко, звернула на мене увагу, особисто обстежила та поставила вірний діагноз — гострий вірусний енцефаліт. Не тільки хвороба виявилася рідкісною, а й ліки — їх було вкрай важко знайти.
Врятували волонтери, які знайшли необхідні препарати та передали. Мені здається, якби не лікарі та волонтери, мене б уже не було на цьому світі, й ми з вами зараз не спілкувалися…
Також стати на ноги допомогли мій трудовий колектив і профком Хмельницької АЕС, який надав путівку у санаторій на реабілітацію. Я дуже вдячний усім за небайдужість».
Далі на Сергія чекало транспортування евакуаційним потягом до Хмельницького, місяць госпіталізації в обласній лікарні, потім — реабілітація у місцевому госпіталі ветеранів війни, а після неї — Нетішинський центр комплексної реабілітації для осіб з інвалідністю «Мрія». Саме там атомник пройшов контрольне обстеження й отримав підтвердження своїх діагнозів.
Його демобілізували. Зараз він повертається до звичного життя, якого б не було не тільки без медиків та волонтерів, а передусім — без побратимів, які не залишили його вмирати на полі бою.
«Без підтримки один одного на передовій немає що робити. Без неї там просто не вижити, — наголошує Сергій. — Потрібно бути одним злагодженим організмом, щоб отримати бажаний результат і при цьому залишитися живими. Ми підтримували один одного і допомагали в усьому. Усі мої хлопці — надпотужні воїни і дуже круті люди. Для мене було честю воювати з ними пліч-о-пліч, я безмежно вдячний їм за все».
А тих, хто перебуває у тилу, наш захисник просить вірити у Перемогу, яка однозначно буде за Україною, та будь-якої миті бути готовими разом боронити і відвойовувати рідну землю.
Катерина ДІЛІОН.