Двадцять другого червня минула чергова річниця відколи, у 1941 році, фашистська Німеччина без оголошення війни віроломно напала на Радянський Союз. А вже 4 липня окупанти були у Шепетівці.
Тоді весь народ став на захист рідної Вітчизни. І одними з перших, хто зустрів ворога на кордоні, серед цивільного населення були білоруси та українці. Усі, хто міг, від малого до старого, взялися боронити рідну землю. З вірою у перемогу агресор був розбитий у своєму ж лігві.
Нелегко дістались нам, українцям, і відбудова зруйнованих міст і сіл, а також відновлення народного господарства, а потім і його розбудова.
Однак й надалі у світі то тут, то там виникали локальні військові конфлікти. На той час, у другій половині ХХ століття, радянська армія була однією з найбільш потужних та боєздатних у світі. Тому і не дивно, що керівники багатьох держав, де спалахував військовий конфлікт, зверталися до Радянського Союзу з проханням допомогти загасити вогонь війни.
Однією з таких держав була й Демократична Республіка Афганістан. Це країна зі специфічним укладом існування. Переважна більшість населення — бідняки, які обробляли землі багатих поміщиків. Чимало було і кочівників, а кордону, як такого, не було. Вільне пересування озброєних людей породжувало конфлікти як на побутовому, так і на релігійному підгрунті.
Наприкінці грудня 1979 року, за рішенням уряду СРСР, на територію Афганістану було уведено обмежений контингент радянської армії. У її лавах тоді служили юнаки, яким виповнилось на той час 18-19 років. І вони, вірні військовій присязі, з честю виконали свій солдатський обов’язок.
І у наш час воїни-інтернаціоналісти були одними з перших, хто став на захист Вітчизни, коли навесні 2014 року за підтримки Росії сепаратисти на Сході України скоїли переворот, а згодом Росія ввела туди і свої збройні сили — нібито на підтримку російськомовного населення, яке, мовляв, потерпало від утисків українців.
Хоча, як ми знаємо, Україна — багатонаціональна держава, у якій проживають не тільки росіяни та українці, а й інші малі народи, яких ніхто не принижує і вони не відчувають ніяких утисків.
Тоді, з самого початку російської агресії, чи не весь народ України став на захист своєї держави. Всі, незалежно від віку та статі, допомагати своїй армії. І серед них — ветерани Афганістану: хто пішов добровольцем у сформовані добровольчі військові формування, хто підтримував наше військо матеріально, а хто, зібравши групу однодумців, став волонтером.
Нині з тих пір минуло шість років, проте військове протистояння ще не закінчилося. Суспільство, здається, звикло до того, що десь там йде війна. Дякують воїнам АТО, ООС за захист нашої Вітчизни. І це правильно. Але я хочу сказати про інше.
Часто у ЗМІ можна прочитати коментарі, у яких зазначається, що воїнів, які служили за межами України у різні часи, прирівнюють до агресорів, які вбивали мирних жителів тієї чи іншої держави. Доходить до того, що й ті, хто виганяв німецьких окупантів з нашої землі, уже ніби й не визволителі…
Обурює позиція Прем’єр-міністра Д.Шмигаля, який чомусь не вважає 9 Травня святом Перемоги. Шкода…
Хочу так званим «експертам» сказати, що усі, хто був призваний до лав радянської армії, отримував повістки на території України — чи то у сільській раді, чи у військкоматі. І на печатці, яка стояла на повістці, значилося, що саме Україна призвала десятки тисяч її синів, таких як я, захищати свою Вітчизну. І ратний подвиг випливає, насамперед, із священного обов’язку, який накладає на солдата народ, у який би час він не жив.
Тому хочеться звернутися від імені своїх побратимів-афганців і до Президента України, і до Прем’єр-міністра, і до тих, хто нині при владі, не лише з великим проханням, а й вимогою: не потрібно нас ділити ні з ким. Ми, колишні воїни-інтернаціоналісти, були, є і залишаємось захисниками своєї Батьківщини — України.

В.ПИПИЧ,
учасник бойових дій в Афганістані,
член Шепетівської СВА.