Багатодітна мама Оксана Столярчук із села
Чотирбок з оптимізмом дивиться у майбутнє
Мальовниче села Чотирбоки цієї гарної осінньої пори уже завершують польові та городні роботи. Картоплю викопали, фрукти і овочі зібрали, зварили, законсервували, висушили… Одним словом, добрі господарі не дали пропасти цьогорічному щедрому врожаю.
У сільському будинку культури ми познайомилися з багатодітною мамою Оксаною Вікторівною Столярчук. Як повідомила нам начальник Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Шепетівської РДА Лариса Романець, нині триває оформлення документів на присвоєння їй почесного звання України «Мати-героїня».
Не знала, не відала проста українська жінка, мешканка села Чотирбок, яка нині уже, як кажуть, «пересіла у дев’ятий вагон» (тобто має від роду 81 рік) Ніна Пилипівна Ящук, що доля однієї з трьох її донечок буде непростою.
Народила Ніна Пилипівна у шлюбі трьох доньок – Марію, Ірину і Оксану. Час швидко плине – тож і не зогледілася у буденних клопотах, у нескінченній роботі, як дівчата виросли і стали красунями. Старші — Марія та Ірина — після школи швиденько «випурхнули», як мовиться, із сімейного гніздечка – поїхали вчитися, одна – до Києва, інша – до Вінниці. Вийшли обоє заміж, прижилися у великому мегаполісі. Тож нині мешкають у Києві, проте ніколи не забувають приїздити додому, до мами. Це добре, коли вдома тебе чекає мама, тоді розумієш ціну простого людського щастя.
А найменша донька, Оксана, залишилася у рідному селі. Після школи одразу пішла працювати техпрацівницею у сільський будинок культури, де трудиться і нині ось уже чверть століття.
Зі своїм майбутнім чоловіком Антоном Оксана познайомилася, як це зазвичай буває, випадково. Разом з подругою пішли у сусіднє село Ленківці у клуб на танці. Це був травень 1994 року, природа саме розквітала і буяла розмаїттям весняного п’янкого запаху. Випадково дорогою двох симпатичних подружок запропонував підвезти на мотоциклі юнак із сусіднього висілку Степу. Так і виникла симпатія між Оксаною і Антоном. Наступного дня уже Антон приїхав у Чотирбоки на танці, адже вродлива попутниця запала йому в серце.
Так зароджувалося їхнє кохання, яке за роки спільного життя тільки зміцніло. Наступного року подружжя Столярчуків уже відзначатиме срібне весілля…
Доля подарувала цій сім’ї п’ятеро діток – Сергія, Миколу, Петра, Настю і Софійку. Старший син уже одружений, має свою сім’ю, двох донечок — Поліну і Дарину. Сергій закінчив технікум у Києві, там же зустрів свою дружину. Нині родина проживає у столиці. Сергій працює у фірмі зі встановлення пластикових вікон, а дружина доглядає трирічну та чотиримісячну донечок. Двадцятитрирічний Коля трудиться на цегельному заводі у рідному селі. Навчався у Грицівському ВПУ-38.
Середній син Петро – трагічна сторінка життя Столярчуків. Коли Петрикові було 3 роки, Ніна Пилипівна з Оксаною взяли його із собою у Києво-Печерську лавру. Дітей того дня у святині було багато, але чомусь саме Петрика сивий монах узяв за ручку і відвів у келію. Поки мама з бабусею оговтувалися від здивування, монах вивів хлопчика і мовив, поклавши йому руку на голову: «Цей хлопчик – для Бога».
Що мав на увазі монах, стало зрозуміло лише згодом, коли Петрикові виповнилося 8 років. Одного травневого вечора хлопчик грався у дворі, та раптово побіг купатися на став, сказавши при цьому лише коротке: «Пора». Оксана з Ніною Пилипівною саме поралися на городі, а уже за 15 хвилин прибіг сусідський хлопчик, ледь промовивши три страшних слова: «Ваш Петя втопився…».
Не пам’ятає Оксана, як бігла до ставу, як рятували її хлопчика медики – все це було як у тумані, ніби і не з нею. Поховали Петрика на сільському цвинтарі, і хоча минуло уже чимало років, ще й досі ятриться рана. Де й взялися сили пережити усе це…
Але життя ніколи не стоїть на місці. Тож через якийсь відрізок часу «лелека приніс» Столярчукам донечку Настю, якій нині виповнилося 11 років. Вона — мамина помічниця і вдома, і на городі. Дівчинка активна, спритна, любить вишивати. Адже її бабуся, Ніна Пилипівна, – знана у селі вишивальниця.
А найменшій донечці, Софійці, лише 8 років, вона — третьокласниця місцевої школи, маленька щебетуха з великою мрією. Софійка своїй бабусі, Ніні Пилипівні, розповідає різні дитячі секрети і запевняє її, що завжди про неї піклуватиметься.
Оксана Вікторівна і Антон Дмитрович бажають своїм дітям прихильної долі. Чоловік трудиться комбайнером, тож у теплу пору на полі, як кажуть, від ранку до смеркання.
Оксана Вікторівна не тільки гарна господиня, яка любить готувати, пекти здобу і завжди рада гостям. Вона – активна учасниця художньої самодіяльності, співає у хорі, читає зі сцени гуморески, допомагає писати сценарії свят. Залюбки порається по господарству, адже у селі без нього не обійтися – просто не виживеш.
— Я не уявляю свого життя без рідного села, без квітучих садів, співу жайворонка, без неповторної краси ранкової зорі та вечірнього заходу Сонця, — сказала наприкінці нашої зустрічі моя співрозмовниця.
Вона щиро любить свою рідну землю, своїх дітей. І цю любов їй прищепила саме мама, Ніна Пилипівна, яка вчила і вчить своїх дітей та онуків жити у гармонії у природою, з людьми, із самим собою. І любов до життя допомагає цій родині, попри усі випробування, почуватися справді щасливими.
На знімку: Оксана Вікторівна разом із мамою, Ніною Пилипівною, сином Колею, донечками Настею і Софійкою.