7 березня 1931 року ввечері пройшли загальні збори жінок Шепетівської цукроварні. Їхнім підсумком стало звернення до колгоспниць району такого змісту: «У відповідь на спроби контрреволюційного меншовизму ми ширше розгортаємо соціалістичне змагання і ударництво. Ніякі спроби інтервентів не зможуть зірвати нашого соціялістичного будівництва і виконання п’ятерічки за 4 роки. Ми посилимо збирання коштів у фонд оборони і дирежаблебудівництво. Закликаємо розгорнути новий, імени 8-го березня заклик біднячок і середнячок до колгоспів. Хай живе всесвітня пролетарська революція».
10 березня того ж року «Шлях Жовтня» представив на своїй першій шпальті звіт про зліт двох тисяч «жінок-трудівниць Шепетівщини». Захід, попри дощ, відбувся у райцентрі 8 березня. До будівлі тодішнього педагогічного технікуму (нині – будівля Шепетівської РДА) «злилися» з різних вулиць міста під звуки оркестрів «річки з червоних, білих, сірих хусток, уквітчаних червоними прапорами». Після мітингу всі ці робітниці та колгоспниці порозходилися «по міських клюбах продовжувати зльот». Рекордним стало відвідування клубу цукровиків. Туди прийшло аж 800 делегаток (жительки Серединець, Городщ, Вовківець, Великих Калентичів та інших сіл). Для порівняння, у шепетівському «клюбі РТС» засідало 360 «колгоспниць, біднячок і середнячок» із Великої Решнівки, Білокриниччя, Красносілки та сіл по-сусідству. Три сотні делегаток із «лісових» сіл зібралося в клубі залізничників біля вокзалу. Ці «клубні» засідання завершувалися прийомом найбільших «ударниць» до компартії СРСР.
3 березня 1902 року газета «Кіевлянинъ» повідомляла, як у Заславському повіті Волинської губернії (куди входило і містечко Шепетівка) під час призову до війська Російської імперії відвертають увагу місцевих мобілізованих хлопців від бажання у останні свої дні «на гражданці» добряче хильнути. Для цього місцева влада задіяла так звані чайні-читальні (загалом їх у повіті працювало 23). Так, у головному з цих закладів – в м. Заславі – кожного дня о 16-ій годині на втіху призовників «заводили» вражаюче багатьох «диво техніки» – грамофон. Крім цього, «вмикали» ще й великий поліфон (механічний пристрій для відтворювання мелодій, щось середнє між патефоном і шарманкою).
До слова, чайні-читальні на початку ХХ століття були глибоко дотаційними закладами. За влучним спостереженням кореспондента «Кіевлянина» на Старокостянтинівщині (див. випуск газети від 9 березня 1903 року), виручка від продажу в них чаю навіть не «покривала» витрат на освітлення протягом довгих зимових вечорів.
8 березня 1911 року на Шепетівщині, завдяки звістці київської газети «Рада», дізналися про нову ініціативу губернатора Волинської губернії. Олександр Кутайсов видав циркуляр № 98 про висадження обабіч усіх польових доріг і шляхів дерев. За цими саджанцями треба було ретельно доглядати.
1 березня 1912 року газета «Кіевлянинъ» учергове писала про складнощі щодо спорудження нової залізниці Шепетівка – Кам’янець-Подільський.
Як виявилося, цього разу «побили горшки» агент із відчуження землі для прокладання колії та будівництва вокзальних споруд – з одного боку, та Кам’янецьке міське управління – з іншого. Перший заявив: ціни, які управа «виставила» на міську землю, зависокі (приблизно від 600 до 1800 рублів за гектар). Тож або нехай вона їх знизить, або вокзал під назвою «Кам’янець-Подільський» постане аж за кілька кілометрів від міста.
Кореспондент газети побачив у цьому інтриги шепетівського цукровара Юзефа Потоцького – одного з найбільших концесіонерів залізниці. А відтак, «огризнувся» гнівним пасажом: «Отже, слід очікувати, що споруду Кам’янець-Подільського вокзалу зведуть у такому місці, куди треба буде три роки верхи на коні скакати – і все одно не доїдеш».
2 березня 1958 року наша газета опублікувала репортаж із музичної школи Шепетівки. Це ще був не всім нині звичний заклад освіти біля стадіону й парку, а його «попередник», який діяв із 1955 року зовсім у іншому місці, а саме в будівлі колишньої контори лісодільниці.
У класі фортепіано цієї музичної школи тоді викладали Людмила Тернова та Тетяна Ігнатишина. Викладачем класу баяна (і директором освітньої установи) був Володимир Панчук. Серед їхніх учнів знаннями та технікою гри відзначалися Наталія Шикула, Ела Оселедчик, Петро Бєгулєв, Людмила Капустіна, Вікторія Мамотенко.
8 березня 1960 року «Шлях Жовтня» нагадав: серед депутатів Шепетівської міської Ради трудящих нараховується 49 жінок. У складі райради їх є 26. На сільські ради району «припадає» 74 жінки. Також газета уточнила, що 395 жінок району працюють учителями, 53 – лікарями, медпрацівників із середньою медичною освітою – 284 представниці прекрасної статі. Звання «Мати-героїня» присвоєно для двадцяти жінок Шепетівщини. А ще міськрайонка опублікувала фото усміхненої слюсарки райпромкомбінату Ганни Лопатенко, котра народила трійню.
10 березня 1970 року арка, якою колись заходили до міського парку культури та відпочинку з боку вулиці Ватутіна (нині – Степана Бандери), «доживала» свої останні «дні». За спостереженням автора замітки у міськрайонній газеті О. Ніколаєва, вона була аварійною, «розколена величезною щілиною на дві частини». «Кожен, хто гляне на арку, гадає, що котрась із її частин може звалитися йому на голову. От і спробуйте подолати цих якихось-там два кроки, щоб не йокнуло серце», – розмірковував чоловік.
До сьогодні ця цікава архітектурна споруда, звісно, не зберіглася.
11 березня 1995 року в «Шепетівському віснику» вийшла стаття директора заводу будматеріалів М. Литвинчука про стан справ на підприємстві. Там, зокрема, зазначалося: «Самотужки стараємося вижити за складних економічних умов. Завод посідає друге місце в об’єднанні «Хмельницькбудматеріали». В цьому році плануємо виготовити для народного господарства 14 мільйонів штук будівельної цегли. Ціна її порівняно недорога – 3 мільйони 700 тисяч купоно-карбованців за одну тисячу штук. Не так давно успішно проведені геологорозвідувальні роботи на розвилці доріг Шепетівка – Ізяслав – Хмельницький. Відкрили новий кар’єр неподалік заводу. Якість глини у ньому набагато краща, аніж у тих, що діють нині. В середньому заробітна плата робітника становить до трьох мільйонів купоно-карбованців».
15 березня 1997 року згадана газета зачіпила болючу для тодішніх пенсіонерів тему – виплату пенсій «натурою». Приміром, нещодавно у Ленківцях люди поважних років в рахунок погашення заборгованості виплати пенсій отримали по дві тонни цукру та 10 кубометрів дров. Усе це «організував» міжрайагропостач, погасивши у такий спосіб свої борги перед пенсійним фондом. Найближчим часом ленковецьким пенсіонерам пообіцяли замість готівки ще по дві з половиною тонни цукру.
8 березня 2001 року наш часопис розповів про нову пекарню у селі Плесні на Шепетівщині. Вона працювала при місцевому СТОВ ім. Лесі Українки. Продукція цієї пекарні тоді шанувалася у Плесні та сусідніх Жилинцях за високу якість і недорогу вартість (буханець зліба коштував всього лише 1 гривню).
Для облаштування плесенської пекарні використали закинуте приміщення лазні, яке довгий час пустувало. Її реконструювали, а завдяки старанням Володимира Шикерука та інших майстрів там була вимурувана й почала діяти піч.
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.