5 березня 1966 року фотокор «Шляху Жовтня» Костянтин Білозоров розповів на шпальті газети про відомого у ті часи в Шепетівці пекаря-кондитера Олександра Перглера. «Його вироби відомі не тільки шепетівським залізничникам. Неодноразово він займав перші місця на конкурсах. Так, торік був нагороджений іменним годинником, а в цьому році в м. Києві на огляді-конкурсі також його вироби кращими були», – не приховував захоплення кореспондент.
12 березня 1902 року газета «Кіевлянинъ» констатувала кризу перевезень вантажів між Шепетівкою, Полонним і Старокостянтиновом. За версією дописувача часопису, це сталося через закінчення холодів: «Почалася весна, а разом із нею й звичне весняне бездоріжжя, від якого щороку доводиться страждати місцевим жителям загалом і його торговому класові зокрема. Зв’язки між містечками, селищами й селами майже повністю припиняються. Товари, «виписані» місцевими купцями, цілими тижнями залежуються на залізничних станціях Шепетівка й Полонне. Ось чому нині проектоване шосе від Полонного до Старокостянтинова, поза сумнівом, щонайкраще вплине на розвиток тутешньої торгівлі. Дай Бог, аби цю дорогу спорудили якнайшвидше».
3 березня 1907 року часопис «Рада» співчував важкій долі сезонних працівників, котрі щороку в березні наймалися на роботу в панські економії на Шепетівщині та в інших куточках Волинської й Подільської губерній: «Найкраща плата найдужчому робітникові – 40 карбованців за вісім місяців – од марця до ноября. Такому парубкові дається до рук четверо коней або волів, косу, граблі, ціп і т. п., щоб він мав чим робити ціле літо, що тільки потрібно в хліборобстві: возити гній, сногпи, буряки на сахарню, жом з сахарні до скарбу, косити пашню, жати її, молотити. Тепер подивимось, що йому зостається з того заробітку? Він бере 5 карбованців на місяць, а харчі обходяться найменш 4 карбованці. За що ж, спитаймо, він узується і одягнеться?».
5 березня 1909 року згадана газета писала про нестачу землі для селян Ямпільської волості Кременецького повіту (нині – Ямпільська громада Шепетівського району). Щоб придбати близько 100 га наділів у пана Лисогірки (зараз це Теофіпольська громада), безземельні жителі цього села, а також сусіднього В’язівця «скинулися» грішми. Але їх не вистачило, адже пан «запросив» 270 карбованців за гектар. Відтак, мешканці вказаних сіл запропонували приєднатися до справи жителям Довгалівки та Дідківців (нині – теж у Ямпільській громаді). Допомогу в’язовецьким селянам надав навіть місцевий православний батюшка М. Гутовський – позичив їм 1500 карбованців церковних грошей на 2 роки під 6 %. «Бідують люде в нашій місцевості страшенно. Хоч хліб і дешевший сього року ніж торік, але ж зате паші зовсім нема. Сіно дощі зопсували літом, солому – теж, а тут ще потягнула довга та сувора зима, в яку прийшлося спалити всю солому. Спродують селяни останню худобинку за безцінь, бо догодувати до весни нема ніякої змоги. Зіми ніяк не можна позбутися, занадто вже вона нас полюбила», – інформував кореспондент видання із Ямполя.
У першій половині березня 1933 року, коли лютував голод, по селах Шепетівського району колгоспниці годували місцевих дітей згідно таких щоденних норм споживання: печений хліб – 100 грамів, цукор – 25 грамів, повидло – 20 грамів, крупи – 30 грамів, картопля – 150 грамів, овочі – 20 грамів, м’ясо – 30 грамів, жири – 20 грамів. При цьому в доповідній записці секретаря обласного обкому КП(б)У констатувалося, що норми кількості жирів і м’яса виконувати не вдається.
2 березня 1944 року нарком УРСР, уродженець узбецького міста Самарканд Василь Рясний повідомляв заступника наркома внутрішніх справ СРСР Чернишова про те, що до північних районів Кам’янець-Подільської області (нині – Хмельницька) «просочуються» підрозділи Української повстанчої армії. «Действуя под лозунгом «Жить или умереть» и «Смерть московскому народу», бандформирования УПА наряду с совершением терористических нападений на советско-партийный актив и отдельных сочувствующих советской власти лиц проводят среди украинского населения активную националистическую пропаганду», – зауважував Василь Степанович.
15 березня 1974 року згадане видання актуалізувало болючу проблему в житті міста Шепетівки, яка не вирішена й досі. Йшлося про відсутність міського транспорту пізно ввечері та вночі. Зокрема, наводився такий приклад: «Після 24-ї години на Шепетівський залізничний вокзал прибуває декілька поїздів. Десятки пасажирів годинами мусять чекати на випадковий транспорт, аби не йти пішки через усе місто додому. Зверталися пасажири з цього питання до начальника експлуатації автопідприємства № 22043 тов. Мосійчука. Але він пояснює все це тим, що, мовляв, не вистачає для нічної роботи висококваліфікованих водіїв». Проте газета не погодилася із начальником: «Але ж це зовсім не так. Просто йому не хочеться брати на себе зайвий клопіт».
7 березня 1981 року міськрайонна газета писала про успіхи «володарки квіткового царства» міста Шепетівки Євгенії Артерчук. Уже 26 років поспіль ця жінка трудилася в оранжереї Шепетівського комбінату благоустрою. Примули, кали, гвоздики, фрезії, цінерарії, рожі й квіти багатьох інших сортів плекала її бригада на загальній площі півтори тисячі квадратних метрів закритого грунту.
У першій половині березня того ж року в поліклініці Шепетівки практикували експеримент – «самозапис» хворих до лікарів. «На столі у вестибюлі реєстратури лежать папки. На обкладинці кожної записані назви вулиць і прізвища лікарів, які їх обслуговують. У папці – реєстраційні бланки. Туди записують виклик лікаря. Останньому залишається лише взяти реєстраційний лист і поїхати до хворого», – описувала новацію газета «Шляхом Жовтня».
Як показав час, цей експеримент не прижився.
3 березня 1989 року газета «Шляхом Жовтня» у замітці «Підпільна труба» критикувала Шепетівський цукрокомбінат за стоки, які забруднюють річку Гуску. В цьому тематичному дописі читаємо: «Комбінат конфліктує з навколишнім середовищем дуже давно. І хоча свого часу колектив підприємства нагороджено Почесною грамотою товариства охорони природи облвиконкому, тут не те що до збереження – до мирного співіснування далеко. Свідчення цього – випадок, що трапився цими днями. У річку Гуску скинуто 2,5 тисячі кубометрів промислових і комунальних водних відходів комбінату та його житлового фонду».
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.