На початку червня 1863 року щоденний часопис «Gazeta Narodowa» розповів подробиці битви, яка сталася наприкінці травня у лісі між Шепетівкою та Славутою й увійшла згодом в історію як «битва під Миньківцями». Це бойове зіткнення повстанців із військами Російської імперії стало одним із епізодів так званого Польського повстання 1863 – 1864 років, спрямованого проти імперської влади й за відновлення Речі Посполитої у кордонах кінця XVIII століття.
На придушення виступу повстанців загальною чисельністю до 1000 осіб (з них 2/3 – вершники) на чолі із сином заславського маршалка, поетом Владиславом Ціхонським, котрі з’їхалися із Заславського та Острозького повітів, було кинуто 750 російських стрільців, 5 сотень козаків, батарею артилеристів та ще 2 тисячі німецьких колоністів й місцевих селян, котрі перебували у резерві.
Бій почався з того, що повстанців несподівано атакували німці, організовані керівником Славутської суконної фабрики. Зіткнення тривало з перемінним успіхом до обіду, коли повсталі проти Російської імперії вимушено відступили, бо виникла загроза потрапити в оточення. Хоча багатьом «бійцям» Ціхонського, особливо вершникам, вдалося вирватися з поля бою, жертви повстанців склали до 300 убитими та пораненими. Зокрема, загинув і сам Ціхонський (його батьки були власниками сіл Сульжина і Брикулі). Багатьох поранених уже після бою добивали німецькі колоністи.
Щодо втрат з російського боку, то вони склали до 200 убитими й 300 пораненими. Останніх упродовж трьох днів перевозили на лікування до Заслава, Острога і Рівного.
12 червня 1923 року Шепетівці було надано статус міста.
15 червня 1955 року читачі міськрайонки ознайомилися на її другій шпальті з нарисом про роботу нової лікарні й амбулаторії у с. Михайлючці: «З напіввідкритих дверей кабінету доноситься гудіння електричної бормашини. Зубний лікар Мизя Шувакс, літня сива жінка, маніпулює бором у роті робітника, який стійко переносить неприємну процедуру. Ось кімната процедур, де працює молодий фельдшер Петро Гучинський. З перев’язочної доноситься легкий стогін – медсестра робить чергову перев’язку хворій. Заходимо у родильне відділення лікарні. У відкрите вікно палати легенький теплий вітерець заносить ароматний запах лукових трав і квітів. Шосту дитину народила щаслива мати Марія Положевська. Робітниця Тетяна Вознюк, показуючи свого первістка, висловлює вдячність акушерці Ганні Голик, яка вміло прийняла роди».
9 червня 1960 року в «Шляху Жовтня» було вміщене оголошення міського «магазина книготоргу» про нові надходження. Наведено такий перелік видань: «Домоводство. Журнал жіночих мод. Журнал мод верхньої чоловічої одежі. Школа гри на фортепіано. Альбом юного музиканта. Книга «Агресорів до ганебної стіни». Книга «Вічний вогонь». Книга «Останній поєдинок». Підручники для всіх класів на новий 1960 – 1961 навчальний рік».
13 червня 1970 року наш часопис писав про необхідність висадження дерев обабіч найважливіших сільських доріг. У статті Г. Василька на цю тему описувалися такі реалії в селі Новичі: «Чудовий орієнтир залишила нам молодь тридцятих років. Біля сільського клубу і контори колгоспу височать стрункі зелені тополі, які видніються далеко за межами села. Але шлях від шосейних чи залізничних доріг до села теж повинен обов’язково бути висаджений деревами, які створюють затишок і є незмінним дороговказом. Широко використовуються у нас при посадці осокори як швидкоростуче дерево. Але якби на їх місці росли липи чи клени, то скільки б мали аптеки лікарської сировини, а колгоспи меду! Швидко росте і дає пишну крону грецький горіх. Варто було б і його висаджувати вздовж доріг, як це роблять у Ровенській та інших областях».
8 червня 1974 року в нашій газеті вийшла стаття Івана Склярова «Останній паровоз пішов на спочинок». У публікації йшлося про «проводи» шепетівськими залізничниками локомотивного депо останнього паровоза. «Залізний кінь», якого вилучили з експлуатації, був збудований у 1934 році. На урочистому мітингу з цієї нагоди були присутні найстаріші ветерани депо – Максим Йосипович Кудашов і Сергій Васильович Борисов. Борисов, зокрема, безперестанку пропрацював на паровозі 55 років (право управління ним одержав ще в 1914 році). «Провели» останній паровоз через заміну цього виду тяги тепловозами і електровозами.
12 червня 1985 року працівник Шепетівського медвитверезника (цей заклад розташовувався по-сусідству з міськвідділом міліції) розповів на шпальтах газети «Шляхом Жовтня» про зафіксовані випадки самогоноваріння та пияцтва. За даними автора, від початку року в місті та районі за виготовлення та продаж самогону притягнули до адміністративної відповідальності майже 300 осіб, а до кримінальної – дев’ятнадцятьох.
Також вказано, що серед «пацієнтів» медвитверезника «помічені» працівники цукрокомбінату, м’ясокомбінату, ДОКу, райсільгосптехніки. Один із любителів хильнути «проштрафився», коли поцупив із м’ясокомбінату ковбасу, щоб обміняти її на спиртне. Інший з тією ж метою здійснив крадіжку наручного годинника.
11 червня 2002 року «Шепетівський вісник» написав про подружжя із села Вербівці, яке першим у нашому районі зайнялося фермерством (після того, як наприкінці 1990-х вийшов Указ Президента Леоніда Кучми про так зване реформування колективних сільськогосподарських підприємств). «Знайомимось. Марія Григорівна – пенсіонерка, вчителька за фахом, читає ще кілька годин хімії у школі. Вдома вона – найперший помічник і порадник чоловіка Ігоря Степановича, лікаря-стоматолога за фахом, нині сільського фермера», – читаємо у дописі Галини Гурської.
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.