14 червня 1902 року, після відповідної публікації у газеті «Киевлянінъ», Шепетівщина обговорювала трагікомічну історію, в яку потрапила родина свинарів на хуторі неподалік містечка Баранівки Новоград-Волинського повіту. Якось навесні до обійстя Філінського забіг скажений пес і вкусив одне з його пацят. Через місяць свинка, яка підросла, стала проявляти симптоми сказу. Філінський її застрелив. Проте незабаром щось трапилося і з його дружиною Галиною, котра вигодовувала поросят. Другого червня жінка забігла у Баранівку, побила вікна у домі єврея Бенціона Грінберга й покусала тих, хто хотів її затримати. Хвору зв’язали, передали уряднику Миколюку, проте вона і його вкусила. Лікар Митрашевський діагностував у жінки сказ. Її спрямували на Київську бактереологічну станцію. Проте на шляху Галина примудрилася покусати селянина Прокопчука, котрий її супроводжував.
7 червня 1907 року газета «Рада», яку редагував у Києві видатний український меценат Євген Чикаленко, повідала про страйк робітників на цукроварні Левенсона, що працювала у Проскурові (нині – наш обласний центр Хмельницький). Це заворушення придушили через те, що у ньому взяли участь не всі представники колективу, а лише четверта його частина. Страйкарі вимагали від власника підприємства зменшити робочий день із 13 до 11 годин, а також запровадити двогодинну перерву на обід. Левенсон погодився, проте за умови зменшення заробітної плати на восьму частину. Десь приблизно стільки ж тривав робочий день у ті часи і на Шепетівській цукроварні графа Юзефа Потоцького.
14 червня 1925 року в житомирській газеті «Радянська Волинь» вийшов допис із містечка Судилкова (нині село) «Місток є – а ладу нема». Автор, громадянин Невбржицький, зазначив таке: «Довго балакали в м. Судилкові про те, що треба полагодити місток на річці. Узявся за цю справу Судилківський райвиконком. Приїхали специ з Житомира й через декілька днів місток був готовий. Зробили його без шлюзів, так, що вода проходить без затримання. Тож там, де раніш був став, зараз хоч у футбол грай. Вода селу завжди потрібна, а тепер її нема».
У тому саме номері «Радянської Волині», за 14 червня, Шепетівська прокуратура відзвітувала, як наближається до простого трудового люду – селян і робітників. Окружний прокурор товариш Васіліт упродовж березня – травня здійснив 10 поїздок по селах, на що витратив 24 дні (а його помічник – ще 7). На місцях влаштовувалися збори, на яких селяни та робітники могли подати скарги на своє керівництво. Це жителям сіл сподобалося і вони почали частіше звертатися до прокурорів у Шепетівці. Кількість таких звернень у травні 1925 року, в порівнянні з березнем, зросла вдвічі.
3 червня 1943 року, за повідомленням одного з червневих номерів газети німецько-нацистських окупантів «Нова Шепетівщина», окупаційна влада видала так звану декларацію про приватну власність кожного трудящого селянина на землю. «Її селянство прийняло з надзвичайно великим задоволенням і втіхою. По селах районів Шепетівської округи уже перші вістки про декларацію викликали радісне піднесення. Газети, де була вміщена декларація, бралися нарозхват. Кожний спішив вникнути в деталі радісної звістки», – читаємо у № 44 часопису «Нова Шепетівщина».
11 червня 1968 року міськрайонка писала про кінотеатр-довгобуд, який заростав бур’янами у Грицеві на Шепетівщині. Попри те, що тоді в селищі мешкало 12 тисяч чоловік, власного благоустроєного закладу, де б «крутили» кіно, воно не мало. «Стояли» лише цегляні стіни майбутнього кінотеатру, зведені у 1960 році. Керівники Грицівського міжколгоспбуду пояснили рейдовій бригаді газети, що немає договору Шепетівської районної кіномережі на спорудження нового об’єкту. Відтак, «кістяк» будівлі законсервували.
15 червня того ж року історик із с. Коськова Костянтин Терещук в статті «Непередбачене відкриття», яка вийшла на шпальті «Шляхом Жовтня», поділився подробицями цікавих знахідок на берегах р. Білки. Там жителі села Великої Шкарівки уже впродовж кількох років як виявляли усілякі ознаки стоянки первісних людей часів мезоліту. Йшлося про знаряддя праці (різці, скребачки, наконечники дротиків, ножовидні крем’яні інструменти, дротики), виготовлені приблизно 10 тисяч років тому.
Поряд із місцем даної стоянки, на цьому ж схилі, вдалося помітити й ознаки слов’янського поселення ІІ – ІV століть нашої ери. Зокрема, там знайшли зернотерку, товкач, глиняні прясла, намистини, уламки посуду. «Населення цих районів вело жваву торгівлю з Римською імперією, куди збувало рабів, хліб, худобу, шкіри, хутра, віск. Взамін одержувало вина, олію, монети», – дійшов висновку історик.
7 червня 1974 року власники сифонів із Грицева зраділи – нарешті селищна влада відреагувала на їхні численні прохання щодо відкриття закладу з продажу газованої води. Цього дня у міськрайонці вийшла публікація «Буде газвода», де містилося запевнення голови Грицівського споживчого товариства у тому, що незабаром діятиме установка для газування води, спорудять і павільйон для зарядки громадських сифонів.
15 червня 2002 року «Шепетівський вісник» опублікував замітку «Собачий могильник». Довго мешканці будинку № 13, що по проспекту Миру, не розуміли, чому смердить у дворі. Коли ж зайшли до підвалу, побачили, що там утворилося «кладовище» з трупів тварин. Рештки собак, котів, щурів «дійшли вже до такого стану, що стали джерелом забруднення повітря», – інформувала авторка у публікації.
11 червня 2009 року, як йшлося в статті головного державного санітарного лікаря нашого району у «Шепетівському віснику», в Шепетівці працювало 22 ігрових залів, чотири з яких – у житлових багатоповерхівках. Гральні автомати, зокрема, знаходилися по вул. Карла Маркса, 23, проспекті Миру 30 і 50. Така ж зала діяла навіть у с. Судилкові.
Цікаво, що серед власників «одноруких бандитів», які функціонували в Шепетівці та подекуди у районі на видних місцях, «числилися» мешканці Києва, Одеси, Львова, Житомира.
Володимир КОВАЛЬЧУК.