3 грудня 1991 року директор Шепетівського заводу культиваторів Борис Громов виступив у газеті «Радянське Поділля» зі статтею «Зі сподіваннями на кращу долю». «Зараз середня зарплата працюючого у нас становить 600 карбованців. Починаючи з 1985-го, підприємство щороку споруджує дев’ятиповерхові житла. А ще ж зведено п’ятиповерхівку на 45 квартир, закладено будинок на 30 квартир. Гарним дарунком для жителів області стало й те, що завод у Шепетівці побудував триповерхове медучилище з необхідними навчальними службами, а також дев’ятиповерховий гуртожиток. Не далі, як у першому півріччі наступного року закінчимо стоматологічну поліклініку на 300 відвідувань у добу і передамо її центральній районній лікарні. Вирішили викупити відстаючий колгосп «Україна», щоб на його базі створити сільськогосподарський цех. Тепер за карточками споживача кожен заводчанин одержує щомісяця по 3 кілограми м’яса, по кілограму масла і кілограму голландського сиру, згущене молоко та іншу сільськогосподарську продукцію. Останніми роками спорудили господарський комплекс на 5 тисяч квадратних метрів для виробництва товарів народного споживання. Усе це – наслідок творчих зусиль майже тритисячного колективу, котрий з упевненістю дивиться у завтрашній день. І далі йтимемо по шляху розробки мотоблоків для кооператорів, причіпного знаряддя для фермерів, деревообробних верстатів для будівельників», – акцентував, зокрема, дописувач у своєму матеріалі.
6 грудня 1902 року газета «Кіевлянинъ» констатувала: залізнична станція Шепетівка у порівнянні з усіма іншими станціями Південно-Західних залізниць займає перше місце за кількістю відправлень яєць і яєчних жовтків. За сім років, від 1893-го до 1900-го, показник вивозу цієї продукції збільшився зі шістдесяти п’яти тисяч пудів до дев’яносто трьох (тобто майже наполовину більше). Для порівняння, 1900 року із станції Вапнярка залізничники відправили 67 тисяч пудів яєць, Могилів-Подільський «дав» 61 тисячу пудів, а Радивилів – 57. Всю цю продукцію несучок Південно-Західні залізниці транспортували у спеціальних вагонах, які охолоджувалися брилами льоду, до Прибалтики. У Ризі й інших тамтешніх портах яйця завантажувалися на кораблі й доправлялися польським, англійським, французьким замовникам.
8 грудня 1909 року київська газета «Рада» написала, що у селі Суховому Заславського повіту (до якого входила і наша Шепетівка) ведмідь задушив чоловіка. Пригода сталася у тамтешньому звіринці графа Потоцького, коли доглядач Дем’янчук зайшов до клітки косолапого й взявся її чистити.
13 грудня 1912 року читачі газети «Кіевлянинъ» з Шепетівки та інших місцин Волинської губернії дізналися, як у сусідній Подільській губернії намагаються зменшити кількість пожеж. Оскільки за останні три роки у тамтешніх селах сталося 1370 займань і це стало сумним історичним «рекордом», місцеві земства взялися сприяти розвитку цементно-черепичних майстерень. Адже їхні вироби для покрівель (черепиця) не горіли, тоді як солома, якою селяни здебільшого вкривали дахи своїх осель, спалахувала за найменшої «нагоди». На кінець 1912 року на Поділлі уже діяла 31 земська цементно-черепична майстерня, а також 226 кустарних майстерень. Очікувалося, що у 1913-му в Подільській губернії загальний «вал» виробленої черепиці сягне 4 600 000 штук. Утім, тодішній попит на черепицю все ще значно перевищував пропозицію цієї продукції.
11 грудня 1939 року «Шлях Жовтня» представив на своїй шпальті «паспорт» села Хролин. Цікаво, що це село на той час мало непогано розвинену інфраструктуру. Наприклад, у Хролині функціонувала дільнична лікарня, яка обслуговувала жителів 15-ти довколишніх сіл. У закладі діяла медамбулаторія, терапевтично-хірургічний і родильно-гінекологічний відділи. Шостий рік поспіль працювала хролинська аптека. Там продавалися не лише ліки, але й косметика, мило, зубний порошок, різні господарські товари. Ветеринарна лікарня, розташована у Хролині, а також місцевий фельдшерський пункт опікувалися тваринами 19-ти колгоспів різних сіл. У неповній середній школі Хролина навчалося 276 (!) дітей. Місцева філія пошти обслуговувала 6 довколишніх сіл. А ще газета усіляко підкреслювала добробут хролинчан. Як аргумент, зазначалося, що у селі є аж 10 велосипедистів, низка колгоспників мають патефони, а колгоспниця Марія Мазурець «обставила свою квартиру багатою меблею – має нікельове ліжко і диван».
14 грудня того ж року згадане видання проінформувало про велелюдні збори студентів Шепетівської фельдшерсько-акушерської школи. Цей захід відбувся у приміщенні так званого держкіно імені Дзержинського. Усім присутнім у подробицях розповіли, про що йдеться у «сталінській» Конституції (прийнята надзвичайним з’їздом Рад СРСР у грудні 1936-го). Журналіст А. Кесельман зафіксував на зборах понад 300 студентів.
14 грудня 1955 року шепетівські залізничні школи №№ 48 і 70 влаштували зустріч із колишнім членом суднового комітету панцерника «Потьомкін» Ілларіоном Шестидесятим. Учасник повстання матросів на панцернику «Потьомкін» розповів учням про події 1905 року, поділився своїми спогадами. Згодом Ілларіон Шестидесятий також зустрівся у клубі ім. Войкова з робітниками залізничного вузла.
13 грудня 1969 року в «Шляху Жовтня» розповіли про культове шепетівське місце відпочинку тодішніх юнаків і дівчат – залізничний клуб імені Войкова. «Молодь сюди йде з усього міста, – наголошував дописувач. – Любителі танців приїжджають навіть із Славути. Приваблює їх джаз. При великій масовості не вистачає навіть місця на вішалках у роздягальні. На один гачок припадає по два-три пальта. Може, це і є причиною того, що в залі багато юнаків танцює в головних уборах і з цигарками в зубах. Біля вішалок, коли молодь розходиться по домівках, утворюється щось подібне до гри в тісної баби».
Танці у залізничному клубі влаштовували досить часто: вечорами у передсвяткові і передвихідні дні, вихідні й святкові дні. Багатьом відвідувачам подобалося, що на півдорозі до клубу є де «заправитися». Адже по-сусідству працював ресторан станції Шепетівка-І. До того ж, на привокзальній площі нараховувалося сім кіосків, які торгували на розлив алкогольними напоями.
6 грудня того ж року шанувальникам «Радянського Поділля» стало відомо, що нещодавно створене на Шепетівському м’ясокомбінаті підсобне господарство уже діє «як своєрідний цех». За словами директора підприємства Ф. Бойка, там щороку відгодовується 600 голів свиней і кількадесят голів бичків. А ще він похвалився, що м’ясокомбінат здешевив обіди своїм працівникам, узявши на баланс їдальню, яка раніше належала міському комбінату громадського харчування. Прямо на території підприємства змонтували й чималу теплицю. Завдяки цьому взимку і ранньої весни робітникам відпускали цибулю, петрушку, огірки по цінах, вдвічі дешевших, ніж на базарі.
До речі, з 1989 року в Шепетівському районі діяла програма «Самозабезпечення» – виробництво сільськогосподарської продукції у обсязі, достатньому для задоволення власних погреб. Її метою було ліквідувати дефіцит на продукти підвищеного попиту, що склався у районі. Цей ажіотаж виникнув через масове вивезення місцевими виробниками своєї продукції за межі Шепетівщини, чого вимагала недолуга радянська система державного планування.
15 грудня 1998 року читачі міськрайонної газети довідалися, чим живе колективне підприємство «Шепетівський завод безалкогольних напоїв». Так, у зв’язку з виробничою необхідністю механік Б. Журавльов і наладчик Р. Дяченко своїми силами виготовили й встановили механічну машину для упаковки пластмасових пляшок із мінеральною водою «Ленковецька». Чоловіки мусили це зробити тому, що зросла кількість споживачів продукції, причому як в Шепетівському районі, так і далеко за його межами. Отож, за годину витвір заводських умільців зміг упаковувати понад 2 тисячі пластмасових пляшок води «Ленковецька».
14 грудня 2000 року «Шепетівський вісник» писав про малолітніх жебраків. Вони сиділи у людних місцях райцентру, їздили електричками та дизель-поїздами і просили милостиню. Як зазначила у розмові з кореспондентом газети директор центру соціальної служби для молоді Шепетівської райдержадміністрації Лариса Романець, «у нас в районі було десять таких дітей, які час від часу жебракували. П’ятьох із них за допомогою нашого центру влаштовано у державні заклади. А взагалі в селах проживає 96 функціонально неспроможних сімей, в яких батьки пиячать, бешкетують, не працюють, не займаються вихованням і утриманням своїх дітей. І саме ці діти є потенційними кандидатами у жебраки».
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.