12 грудня 1958 року «Шлях Жовтня» підтримував модну новацію у сфері шкільної освіти – розширення «самообслуговування учнів». Малося на увазі заохочення школярів до фізичної праці в стінах своїх учбових закладів. Газета навела приклад, що за минуле літо так звані ремонтно-будівельні бригади, створені з вихованців шкіл у різних куточках України, відремонтували 4 тисячі шкільних приміщень, багато парт, наочного приладдя й іншого майна. А у низці шкіл учні взагалі відмовилися від послуг прибиральниць і почали самі стежити за чистотою і порядком.
У першій половині 1908 року в місті Славуті (нині – Шепетівський район) у житті місцевого купця Шапіра трапилася несподівана подія. Одного разу до його будинку завітали невідомі й стали просити грошей для потреб безробітних. Їм відповіли, що купця немає вдома. Коли ж візитери пішли, то на вулиці побачили Шапіра, котрий чимчикував додому. Повернулся туди разом із ним. Шапіро наказав видати прохачам 1 рубль. Проте ті назвали цю суму замалою. Відтак, сторони почали торгуватися з приводу «оптимального» розміру коштів. «Торг» завершився тим, що купець видав на потреби безробітних 30 рублів, резюмувала житомирська газета «Волинь» у одному з грудневих номерів.
8 грудня 1912 року газета «Dziennik Kijowski», заснована вихідцем із Грицева Володимиром Грохольським, констатувала: дім, який колись надав для влаштування Славутського комерційного училища місцевий промисловець Роман Сангушко, став замалим. Причин називалося декілька. По-перше, загальна кількість учнів за кілька років збільшилася до 150-ти. По-друге, нещодавно було відкрито нові кабінети фізики та хімії, а у ще одній кімнаті розмістили новонабраний 5-й клас. Ситуація потребувала втручання місцевої громади, адже майбутні славутські комерсанти мусили «тулитися» навіть у маленьких кімнатках, які раніше слугували за туалети. Комерційні училища в Російській імперії – середні навчальні заклади, випускники яких працювали у сфері торгівлі та комерції.
14 грудня того ж року згадане видання прогнозувало, що через два тижні кількість селянських хуторів у Волинській губернії сягне значної кількості, а саме 41 320. Із того у Заславському повіті (куди входило наше містечко Шепетівка) функціонуватиме 295 хуторів. Це було найменше серед дванадцяти повітів губернії. А першість за кількістю таких поселень у Волинській губернії займали Житомирський, Володимирський і Рівненський повіти. Там хуторів, станом на 1 січня 1913-го, очікувалося 13 749, 4 527 і 3 848 відповідно. У ті часи на рівні держави заохочувалося проживання в хуторах. На розвиток таких невеликих міні-поселень у Волинській губернії імперія запланувала витратити впродовж 1913 року понад 290 тисяч рублів. Майже половина цієї суми, а саме близько 120 тисяч, мала піти на утримання в хуторах агрономів, інструкторів і спеціалістів із обробітку земель. Ще 60 тисяч коштів, які у наш час назвали б «дотаціями», надавалося на «прокат знарядь для сапання та підгортання, очищення зерна, обмолот конюшини та виготовлення олії». До 30 тисяч планувалося виділити на придбання якісного насіння та добрив. Плекання фруктових дерев, городніх культур, хмелярство та вирощування лікарських рослин влада «оцінила» у майже 20 тисяч.
5 грудня 1932 року товариш Іщенко на шпальті газети нашого району висловив своє обурення нестачею місць у єдиному дитсадку міста Шепетівки. Ця невеличка й уже застаріла установа була розрахована всього лише на 30 місць, тоді як інших дітей, котрі могли б теж здобувати дошкільну освіту, було у кілька разів більше. Хоча райвідділ народної освіти і запланував на поточний рік відкриття нового дитсадка на 100 дітей «застрахованих робітників», закупивши устаткування і посуд, його плани порушила міськрада. Вона, як зазначив Іщенко, «не спромоглася забезпечити дитячий садок приміщенням, хоча про це точилися розмови протягом цілого року».
14 грудня 1952 року «Шлях Жовтня» визнав наявність проблеми щодо «незадоволення потреб трудящих» шепетівськими артілями з ремонту та виготовлення взуття «Червоний бойовик» і «Коопзбут». «Дуже часто у замовців не приймають роботи через відсутність дратви, цвяхів та дрібних шкіряних відходів», – критикувала газета керівників згаданих майстерень товаришів Борискіна й Герановського.
14 грудня того ж року дописувач міськрайонки І. Петрук порушив питання необхідності встановлення графіку руху громадського транспорту в Шепетівці. «Машини курсують так, як хочеться водіям. Керівникові таксомоторного пункту т. Медецькому треба негайно встановити графік руху автобусів», – зазначив автор замітки.
2 грудня 1981 року міськрайонка розповіла про «показ мод» у міському Будинку культури. Там нові моделі одягу власного пошиття представили глядачам фахівці Шепетівської фабрики індпошиття і ремонту одягу та взуття, а саме конструктор-лаборант експериментального цеху фабрики В. Дисюк, конструктор С. Якуніна, закрійник Л. Цадікова та інші. Загалом на демонстрації було показано 54 моделі жіночого, чоловічого та дитячого одягу різного призначення із найрізноманітніших тканин. «Наближається новорічне свято, а його прийнято зустрічати в обнові. В усіх ательє фабрики приймаються замовлення на пошиття одягу за тими зразками, які демонструвалися», – резюмувала начальниця експериментального цеху фабрики Т. Сидорова.
10 грудня 1997 року «Шепетівський вісник» повідомляв про розгляд результатів роботи кінотеатру ім. М.Островського та міського відділення кіновідеопрокату на черговому засіданні міськвиконкому. З метою збільшення джерел фінансування у кіновідеопрокаті було відкрито прем’єрний кінозал на 22 місця, кінозал «Юність» на 45 місць, відеосалон «Дивоцвіт» на 20 місць, а також бар-буфет.
Як наслідок, за 10 місяців поточного року товарообіг бару-буфету (11 776 гривень) перевищив валові надходження від кінообслуговування (4 650 гривень).
Попри заходи, в Шепетівці продовжувався «спад кінообслуговування населення». Якщо у 1995 році кінопоказом було охоплено понад 53 тисячі чоловік, у 1996-му – 36, то впродовж десяти місяців 1997 року – лише 15 тисяч.
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.